ПАТ «Славутський склозавод»: реалії часу

Перша плавильна піч на Славутському склозаводі була побудована в 1947 році під відкритим небом, де скловироби формувалися так званим «халявним методом». У 1966 році був побудований 2-й цех – механізована лінія по виготовленню склянок-гранчаків. В цеху №1 було запущено випуск розсіювачів для комплектації світильників.
В1993році через брак рідкого палива – мазуту, вперше погасили скловарну піч. Були спроби відновити виробництво, але почали негативно впливати інші фактори, зокрема, постійне відключення електроенергії тощо. У 2006 році було відновлено виробництво ручного сортового посуду, але в 2007 році було зупинено основне виробництво. Банально, та факт залишається фактом: з розпадом Радянського Союзу та зміною оборотної стратегії незалежної України не одне підприємство Славутчини зазнало занепаду. Славутський склозавод не став винятком. Усе розпочалось з того, що припинилося постачання мазуту. Саме на цій сировині, на той час, працював основний елемент заводу – скловарна піч. А далі, так звана ланцюгова реакція, коли вже важко щось виправити, а залишається лише підкоритись вимогам часу та повільно плисти за течією. У результаті, Славутський склозавод припинив свою діяльність на довгі 20 років. Від часу та запущеності почали руйнуватися будівлі на території заводу. Будемо відвертими, не без допомоги мародерів, які хотіли отримати прибуток від краденої цегли та металобрухту. Та у 2005 році до міста приїхали скловиробники з Бережан, Тернопільської області та почали відновлювати майже зруйновану скловиробничу галузь на Славутчині. Чи вдалося розпочати виробництво та як сьогодні живеться працівникам ПАТ «Славутський склозавод» ми дізнавались у голови товариства Ірини Станіславівни Мигович.
Ірино Станіславівно, скажіть, будь ласка, чому Ви обрали саме цю галузь промисловості?
Чесно кажучи, я ніколи не думала, що буду працювати саме в цій галузі. Але так склалися життєві обставини, що після 8 класу я пішла навчатися в училище, де отримала спеціальність гравер-шліфувальник скловиробів. Далі навчалася у Львівському політехнічному інституті за спеціалізацією – технологія скла та ситалів. Після інституту отримала направлення на Бережанський склозавод. Там я працювала технологом, заступником головного інженера, виконавчим директором. З 2009 року працюю на посаді голови товариства Славутського склозаводу.
Скільки років ви працюєте на ПАТ «Славутський склозавод»?
У Славуту я приїхала ще у 2005 році, щоб спробувати відновити скловиробництво у вашому місті. Тоді головою правління була Галина Іванівна Видойник.
На той період Славутський склозавод уже близько двадцяти років не працював. Розуміючи, що новий відновлений завод потребує відповідно й оновлення технології виробництва ми привезли із собою не лише ентузіазм, а й безліч різноманітних задумів щодо розвитку заводу. Ми провели газ, нову лінію водопостачання. Планувалося в одному цеху зробити повністю механізовану лінію, адже це своєрідний прогрес в скляній промисловості, а в іншому – ручне виробництво. Та для початку, у 2006 році, ми відкрили цех ручного виробництва сортової продукції. Ми виготовили багато різноманітної продукції, але реалізувати її так і не вдалося. У чому причина? Важко сказати. На той час ще працювало досить багато склозаводів, які тримали ринок збуту, а нас ніхто не знав. Можливо, Торговий дім, який тоді займався продажем нашої продукції, невдало організував рекламну кампанію.
Яка сьогодні ситуація на підприємстві?
Невтішна. Основне виробництво на заводі зупинене. Оскільки затрати на виготовлення продукції набагато вищі аніж прибуток від реалізації. Причин є декілька. Насамперед – це надто висока ціна за електроенергію та газ. І така ситуація по всій країні. Подібні до нашого заводу підприємства або працюють як ми, або взагалі закриті. Ми купуємо так звані напівфабрикати (чисте скло) з Росії, Польщі, Туреччини і займаємося декоруванням. Сьогодні ПАТ «Славутський склозавод» ледь витримує конкуренцію з імпортною продукцією з Росії, яка є набагато дешевшою. Чому так трапилось? Усе ті ж захмарні ціни на енергоносії. В Україні є ще лише один завод ручного сортового виробництва – на Львівщині.
З огляду на вищесказане, наскільки ж реальним може бути подальший розвиток ПАТ «Славутський склозавод» і від чого він залежатиме?
У першу чергу все залежатиме від того, чи вдасться нам знайти інвесторів, які були би зацікавлені в такому виробництві. Якщо будуть залучені інвестиції, ми зможемо механізувати процес, відбудувати скловарну піч та запустити власне повне виробництво скляної продукції. Але це теж не дає стовідсоткових гарантій процвітання галузі скловиробництва. Адже існує декілька прикладів повністю модернізованих заводів з найновішими технологіями, які теж довго не затримувались в лідерах. Оскільки, знову ж повторюсь, занадто високі ціни на енергоносії та повна відсутність підтримки держави.
На сьогодні ПАТ «Славутський склозавод» «виживає» лише за рахунок здачі в оренду залізничної колії та приміщень.
Скільки людей працює на заводі? Чи існують проблеми з кадровим забезпеченням?
На підприємстві працює 15 людей. На даний час для нас це найоптимальніша кількість. Але якщо говорити про розвиток підприємства, то насправді дуже мало спеціалістів. Ще коли ми запускали виробництво у 2006 році, колектив ми теж привозили з Бережан, і навіть фахівців з Польщі. Якщо раніше професія скловиробник передавалась від прадіда до діда, від батька до сина, то тепер цей фах, разом із заводами, занепадає. Особливо не вистачає технологів з варіння скла.
Не дивлячись на скрутне становище, у вас досить широкий асортимент цікавих виробів, який Ви постійно оновлюєте та розширюєте. Розкажіть, будь ласка, детальніше про Вашу продукцію.
Звичайно, ми намагаємось постійно створювати щось нове та оригінальне. Ми пропонуємо нашим покупцям різноманітні вази, розписані вручну, бокали, чарки, склянки, декоровані деколлю та матуванням. Також почали займатися весільними бокалами, які також декоруємо та розписуємо вручну. Ми використовуємо різноманітні методи нанесення декору: розробка та наклейка деколі та логотипів з подальшим випалом у муфельній печі, матування скловиробів, художній розпис та аерографічний метод нанесення декору. Минулого року спробували виготовляти новорічні іграшки, які мали великий попит. Тому цього року теж будемо декорувати новорічні прикраси. Хотілося б наголосити, що оформлення скляних виробів ми проектуємо самостійно, тому кожна, розписана нами річ є неповторною та колоритною. Вироби нашого підприємства належать до групи товарів, що не шкодять здоров’ю людей та вирізняються своєю екологічною чистотою.
На кого орієнтована Ваша продукція? Хто є Вашим основним споживачем?
Якщо раніше ми співпрацювали з іншими країнами, зокрема, з Німеччиною, (практично 40% виготовленої продукції йшла на експорт), то після закриття основного виробництва наша продукція розповсюджується лише на території України.
Розкажіть, будь ласка, про специфіку виробництва сортової скляної продукції?
Виробництво скла дуже цікавий та досить довготривалий процес. Попередньо підготовлену шихту (суміш первинних матеріалів: пісок, крейда, сода, поташ тощо) засипають в скловарну піч. Перетворення шихти в скломасу обов’язково проходить послідовно п’ять стадій варіння скла. Скловарна піч побудована з вогнетривкої цегли у вигляді величезної ванни, в якій температура сягає 1400С. Піч поділена на дві частини: варка скла та виробітка. У виробітку уже потрапляє освітлене та очищене скло, температура в цій частині печі становить 1200С. Далі за справу беруться видувальники, які практично й завершують скловаріння. Триває цей процес мінімум 5-6 днів.
Щоб Ви побажали усім працівникам скляної промисловості?
Перш за все, щоб відновилась галузь скляної промисловості. Щоб вона прогресувала, розквітала, щоб скляні вироби українських виробників були актуальними та користувалися попитом. Я впевнена, що ця галузь буде розвиватися, адже життя людини неможливе без виробів зі скла.
Щиро дякую за розмову!
«Я свідок життя заводу»
Василь Мартинович Стрельчук родом з Рівненщини. Закінчивши Печорський річковий технікум в Росії та деякий час пропрацювавши в порту, він повернувся в Україну. Був свідком і розквіту, і занепаду підприємства, адже більше 32 років свого життя він відпрацював на Славутському склозаводі. Тут він здобув досвід різноманітних професій. Був вантажником, помічником машиніста, машиністом, водієм на електрокарі, механіком цеха, начальником цеха, начальником транспортного цеха, інженером-будівельником, а наразі працює головним механіком.
«Сьогодні мало що залишилось від колишнього заводу, – з сумом згадує Василь Мартинович, – Коли почався «розвал» Радянського Союзу, помаленьку почали занепадати і підприємства. Славутський склозавод теж не витримав змін: спочатку припинилось постачання мазуту для скловарної печі, далі втратили ринок збуту, продукція все накопичувалась на складах. Ми ж тоді виготовляли лише плафони та кілька найменувань посуду. На той час це були речі першої необхідності. Й досі боляче згадувати, як люди зі сльозами на очах йшли з заводу, де пропрацювали левову частину свого життя. Після двадцятирічного застою прийшло нове керівництво: молоде, енергійне, перспективне, з новими планами та безмежним ентузіазмом та вірою в успіх. Звичайно, сучасний склозавод значно розширив асортимент своєї продукції. Але без державної та інвестиційної підтримки скляна промисловість не зможе існувати. Ми ще тримаємося, але чи довго… »

Спілкувалася Вероніка Чернега

Розміщенно в Без категорії