У жалобі схилимо голови…

Шановні славутчани!

Вже минуло 2 роки з тих трагічних подій, коли у центрі Європи, у самому серці України – Києві – було відкрито справжнє полювання на людей. Світ здригнувся від нечуваної жорстокості: невинною кров’ю мирних, неозброєних людей наповнився Майдан, вулиці Грушевського та Інститутської. Сміливі, справедливі, мужні, сильні духом і більшість з них молоді люди – розстріляні молодиками, імена яких до цих пір не названі. Вони загинули за честь, за волю, за право бути народом, за країну, в якій не страшно жити і народжувати дітей. За цю самопожертву, героїзм, які не піддається осмисленню, українці їх канонізували – за велінням серця, а не чиновницьких розпоряджень, долучили до сонму Небесного воїнства на чолі з архистратигом Михаїлом, назвали Небесною сотнею, аби захищали країну від лиха й оберігали її з небес.

У їх списку – студенти, архітектори, юристи, будівельники, вчителі, підприємці, художники, юристи, програмісти, журналісти, серед них наш земляк – Володимир Чаплінський. Ще дотепер у списку знаходяться 53 герої доля яких невідома. Вони були звичайними українцями – мали свою сім`ю, батьків, друзів, захоплення і свої невідкладні справи, а стали Героями, бо вiддали за нас найдорожче, що мали, – життя.

Століттями українців убивали, нищили голодоморами, вивозили до Сибіру, саджали у тюрми. Із співочих вільних хліборобів намагалися зробити народом канібалів і злодіїв, народом без пам’яті і минулого. Небесна сотня розірвала ті тенета принизливого страху, того єдиного спадку, який залишила нам система сталінського терору – страху бути собою, розмовляти своєю мовою, згадувати своїх мертвих, шанувати своїх героїв і ціною життя показала, що наш український дух є незламним, а народ – нескореним.

Скільки ще крові проллється, скільки ще небесних сотень оплакуватиме Україна, поки не розчистить те, за словами великого поета сучасності Ліни Костенко, багно, яке заважає нам жити? «Непокаране зло регенерує себе», – може в цих словах Ліни Василівни правда і причина великої скорботи України? Бракує слів, щоб передати глибину відчаю, болю, жалю, тривоги, розпачу. Де знайти ті слова розради, аби втішити посивілу від горя матір, що втратила єдиного сина, осиротілих дітей, згорьовану дружину… Хто може осягнути глибину їхнього горя?

Ми повинні не тільки пам’ятати про тих, хто поклав душу і тіло на вівтар свободи своєї країни, а й жити так, щоб не заплямувати їх світлу пам’ять і подвиг. За їх прикладом навчатися любити свою землю і боротися за спільне краще майбутнє та зрозуміти, що залишатися байдужим у наш час – це вже бути співучасником злочинів. Кожен з нас має збагнути, що він може впливати на події і простір довкола себе. А коли таких людей багато і вони рухаються в одному напрямку – то вони переможуть.

Хай пам'ять всіх невинно убитих згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі. У жалобі схилимо голови перед тими мужніми, незламними українцями та їхніми побратимами інших національностей, чиї душі уже на небесах.

З повагою,
міський голова Василь Сидор

Мені наснилось, що вони зустрілись
Убитий в Крутах й вірменин Сергій.
В саду едемськім на травичці всілись:
“За що тебе? ” “За Україну, друже мій. ”

“Ти знаєш і мене за неї вбили,
Та це було вже років майже сто.
Тоді померли ми, щоб ви нам жили.
А вас вбивають… Вас тепер за що?”

“Ти пам'ятаєш, друже. Звісно, пам'ятаєш,
Як біло-біло в нас цвітуть сади.
І ти цей запах п'єш. І ти його вдихаєш
… Я б все віддав, щоб хоч на мить туди.”

“А я ще ввечері узяв дівча за руку
Й тихенько так до серця притулив.
Тоді не знав, що Бог уже розлуку
Навіки на землі нам присудив.

Під Крутами стояли ми стіною.
В очах не страх, а злість до ворогів.
Большевики готовились до бою,
Я йшов на смерть… а жити так хотів.”

“Мені твій попіл стукав, брате, в груди.
Я вірменин, а теж Вкраїни – син.
Не мав у серці й крапельки облуди,
За те й убив мене проклятий поганин.”

… Мені наснилось, що вони зустрілись.
Убитий в Крутах й бородач Сергій.
В саду едемськім на травичці всілись:
” За Україну нас вбивають, брате мій.”

Оксана Максимишин-Корабель.

Розміщенно в Без категорії