Велика Вітчизняна війна і наш край

70-та річниця визволення міста Славути від нацистських загарбників є водночас і радісною, і скорботною датою. Адже радість перемоги над фашизмом була затьмарена численними жертвами, який зазнав український народ. За останніми даними, в боях за Батьківщину полягло понад 30 млн. синів та дочок Радянського Союзу. Україна дала армії та флоту понад 7 млн. воїнів, із них загинули 4,1 млн.
Демографічні втрати України з 1 січня 1941 до 1 січня 1945 року перевищили 13 млн. 584 осіб. Якщо в містах України на 1 січня 1941 мешкало 8,5 млн. громадян, то після осені 1944 року лише 3,2 млн.
Американський журналіст Є. Сноу після поїздки Україною в січні 1945 року писав: «Друга світова війна була, насамперед, українською війною», мотивуючи свою думку тим, що жодна держава Європи не зазнала таких страшних руйнувань.
Фашисти знищили понад 250 українських сіл, у тому числі 171 на території «партизанських областей»: Волинській, Житомирській, Сумській, Чернігівській. Було зруйновано 700 міст і понад 27 тисяч інших населених пунктів. Загальні матеріальні збитки склали 285 млрд. карб. в цінах 1941р. Втрачено 40% економічного потенціалу, 10 млн. жителів залишилися без даху над головою.
2072 громадян України удостоїлись звання Героя Радянського Союзу, 32 із них двічі, а пілот М. Кожедуб – тричі. Ордена і медалі одержали 2,5 млн. українців із 7 млн. нагороджених.
925 діб тривала окупація Славути, внаслідок якої завдано значних матеріальних збитків, повністю була спалена вул. Плотиче. В той час загинуло біля 2500 славутчан. 35 юних месників Славутчини розстріляно в Шепетівському гестапо, п’ятеро з них із Славути:
Леонід Семенович Афанасьєв,
Борис Михайлович Кириченко,
Володимир Леонідович Кухаренко,
Григорій Олександрович Мартинов,
Володимир Макарович Орел.
Уже на другий день війни, 23 червня, план мобілізації військовозобов’язаних 1905-1918 років народження райвійськкоматом був повністю виконаний. На фронтах війни і у ворожому тилу в боях загинуло 718 жителів Славути. Збереглися дані, що на кінець війни, з січня 1944 по травень 1945 років, Славутським райвійськкоматом було призвано 719 славутчан.
Наш вічний біль – «Грослазарет Славута – цвай. Табір 301», де закатовано 150 тисяч радянських воїнів.
З серпня 1941 року окупаційна влада розпочала масові розстріли єврейського населення сіл району, до березня 1942 року було розстріляно понад 4000 осіб єврейської національності різного віку і статі. До березня 1942 року в районі вулиць Д.Галицького, Волинської, Злагоди і Б.Хмельницького міста Славути, де проживали переважно євреї, було створено гетто. З початку березня сюди стали доставляти євреїв з сіл району. А 27 червня 1942 року вчинено остаточну криваву акцію над євреями Славутчини. Їх декількома колонами, по 500 чоловік у кожній, під посиленою охороною погнали на східну околицю Славути і там розстріляли. В цей день загинуло біля 2,5 тис. євреїв Славутчини.
Починаючи з серпня 1941 року у Славуті та в селах району виникло більше десятка антифашистських підпільних організацій. Найактивнішою з них була підпільна організація Славутської ЦРЛ, створена лікарем Ф.М.Михайловим. 14 червня 1942 року підпільники міста на чолі з лікарем Ф.М.Михайловим організували втечу 15 військовополонених з концтабору. 14 червня 1942 року вважається днем створення партизанського загону, який згодом переріс у велике партизанське з’єднання ім. Ф.М. Михайлова під командуванням А.З. Одухи. Основним методом боротьби партизанського з’єднання з ворогом була диверсійна діяльність на залізницях. До кінця 1943 року партизанське з’єднання нараховувало біля 4 тис. бійців та командирів. З’єднання локалізувалося на території не тільки Кам’янець-Подільської, а й Волинської, Рівненської, Тернопільської областей.
Славутчина дала нам п’ять героїв Радянського Союзу:
Федір Михайлович Михайлов,
Лазар Хаїмович Папірник,
Антон Захарович Одуха,
Клим Карпович Оленюк,
Іван Степанович Андрощук.
Жахливі події Другої світової війни навіки залишаться в пам’яті українського народу. Скільки безневинних людей зазнали нечуваних тортур, знущань та принижень в численних концтаборах, тюрмах, на примусових роботах та пересильних пунктах! 16 серпня 1941 року Сталін підписав наказ Ставки Верховного головнокомандування № 270. Наказ виконувався неухильно. Командири і політпрацівники, які здавались у полон, оголошувались “злісними дезертирами”, а їх сім’ї підлягали арешту і висилці. 27 січня 1942 року Державний Комітет Оборони (Государственный Комитет Оборони, ГКО) ухвалив постанову, відповідно до якої всі військовослужбовці Червоної Армії, які побували в оточенні чи в полоні, повинні були надходити до спецтаборів НКВД, звідки їх після перевірки належало частково повертати до армії, частково на роботу у промисловість, частково під арешт органами Управління особливих відділів РСЧА (з квітня 1943 року – СМЕРШ). Таким чином ті солдати, що пережили поневіряння й приниження в німецьких концтаборах, відправлялися на перевиховання в рідні “сталінські” табори. Цинізму кремлівської верхівки, за яку проливали кров мільйони її підданих, не було меж і після війни: багатьом із тих, хто вцілів у фашистських концтаборах, довелося згодом потрапити до інших концтаборів – радянських. Їхня вина полягала в тому, що вони не загинули, а були заполонені. Так радянська влада і особисто “товариш Сталін” віддячили своїм солдатам, які проливали за них на фронті свою кров.
Женевську конвенцію 1929 року, яка регулювала поводження з військовополоненими у Другій світовій війні, Радянський Союз відмовився підписувати. Вказана конвенція містила не тільки заборону на жорстоке поводження з військовополоненими, образи і погрози, але й на застосування примусових заходів для одержання відомостей військового характеру. Для полонених допускалося граничне покарання у вигляді 30 діб арешту, а обмеження в їжі допускалося лише в тому випадку, якщо це дозволяв стан здоров’я військовополоненого. Не допускалось ніяких розстрілів за етнічною ознакою. Гарантувався доступ представників Червоного Хреста в табори. Відмова від приєднання до Конвенції “Про поводження з військовополоненими” радянська сторона мотивувала незгодою з нормами Конвенції, які забороняють застосування у відношенні до військовополонених репресивних заходів і дають привілейований статус захопленим в полон офіцерам. Саме відмовою СРСР приєднатися до Женевської конвенції мотивував Гітлер свої заклики не застосовувати щодо радянських військовополонених норми міжнародного права.
Десятки років вдови, матері, діти та всі ті, хто не дочекався рідних з далеких фронтів, прожили в скорботі й надії дізнатися про місце їх загибелі, поховання. Документи того часу, викарбувані кров’ю загиблих солдат, могли б дати відповідь на питання усього життя їх рідних, але вони покривалися пилом у таємних архівах Радянського Союзу. І лише після здобуття Україною довгоочікуваної незалежності, почали відкриватися відомості про ті трагічні сторінки нашої історії.
За ініціативи Славутської міської ради Славута у 2007 році змогла отримати списки із 18360 іменами загиблих в «Грослазареті Славута – цвай. Табір 301». Ці списки таємно складалися самими полоненими концтабору та довгий час приховувалися радянською владою. Розпочатий процес встановлення та уточнення списків військовополонених, загиблих у “Грослазареті Славута – цвай. Табір 301”, через багато років дозволив рідним та близьким людям знайти місце їх поховання.

За матеріалами Славутського
історичного музею

Розміщенно в Без категорії