Пам’ять нічого не стирає

Афганістан – офіційна назва Ісламська Республіка Афганістан (санскритом – «земля об’єднаних племен») — країна на півдні Центральної Азії, на південному сході Іранського нагір’я. Має гори в центрі і на північному сході, рівнина на півночі і південному заході – понад 50 відсотків території країни на височині. Межує з Таджикистаном, Туркменістаном, Узбекистаном на півночі, з Іраном на заході та Пакистаном на півдні і сході. Площа 652090 км², столиця – Кабул. Офіційні мови — пушту, узбецька і дарі. Грошова одиниця — афгані. Адміністративно територія поділяється на 7 провінцій і 6 областей.
У другій половині 70-х років 20 століття в цій бідній азіатській країні розгорнулися складні військово-політичні ігриська щодо геополітичного впливу на регіон між США та Радянським Союзом. Заручниками даних подій стали тисячі наших земляків, які проходили військову службу у лавах збройних сил колишнього СРСР.
Перебування радянських військ в Афганістані і їхня бойова діяльність умовно розділяються на чотири етапи.
1-й етап: грудень 1979 р. – лютий 1980 р. Введення радянських військ до Афганістану, розміщення їх по гарнізонах, організація охорони пунктів дислокації і різних об’єктів.
2-й етап: березень 1980 р. – квітень 1985 р. Ведення активних бойових дій, зокрема широкомасштабних, спільно з афганськими з’єднаннями й частинами. Робота з реорганізації і зміцнення збройних сил ДРА.
3-й етап: травень 1985 р. – грудень 1986 р. Перехід від активних бойових дій переважно до підтримки дій афганських військ радянською авіацією, артилерією і саперними підрозділами. Підрозділи спецпризначення вели боротьбу з припинення доставки зброї і боєприпасів із-за кордону. Відбувся вивід 6 радянських полків на Батьківщину.
4-й етап: січень 1987 р. – лютий 1989 р. Участь радянських військ у проведенні афганським керівництвом політики національного примирення. Продовження підтримки бойової діяльності афганських військ. Підготовка радянських військ до повернення на Батьківщину і здійснення повного їх виводу.
28 липня 1986 року М. Горбачов у промові під час перебування у Владивостоку оголосив про рішення радянського керівництва: починаючи з 15 жовтня і до кінця 1986 року з Афганістану вивести 6 полків – один танковий, два мотострілецьких і три зенітних з їх штатною технікою і озброєнням. Повертатися ці частини мали в райони їх постійної дислокації в СРСР.
14 квітня 1988 року за посередництва ООН в Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану і Пакистану підписані Женевські угоди про політичне врегулювання ситуації в ДРА. Радянський Союз зобов’язався вивести свій контингент в 9-ти місячний термін, починаючи з 15 травня; США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримувати моджахедів.
Відповідно до угод, виведення радянських військ з території Афганістану почалося 15 травня 1988 року. 15 лютого 1989 року з Афганістану повністю виведені радянські війська. Виведенням військ 40-ої армії керував останній командувач контингентом генерал-лейтенант Борис Громов.

До редакції «Вісті громади» завітали жителі Славути, які брали участь у військовому контингенті радянських військ в Афганістані. Це – радник міського голови Роман Володимирович Бачинський та військовий пенсіонер Володимир Володимирович Кудімов.

Давайте розпочнемо нашу розмову з того, коли і за яких обставин Вам довелось нести військову службу в Афганістані?
Роман Володимирович – Так випало у моєму житті, що я один із перших, хто входив в Демократичну Республіку Афганістан для захисту мирних жителів.
У 1979 році я проходив службу в Польській Народній Республіці (ПНР) у сухопутних військах. Цього ж року нас терміново передислокували в середньоазіатський військовий округ. А вже у січні 1980 року у складі обмеженого контингенту військ я перетнув кордон СРСР з Афганістаном. Першими моїми враженнями було те, що наші військові частини, приведені у повну бойову готовність і були забезпечені усім необхідним для ведення бойових дій.
Перетинали кордон уночі, по призатопленому понтонному мосту через річку Амудар’ю, в районі міста Термез. За 4 дні походу через гори Гіндукуш тунелем Саланг, ми дісталися столиці країни, де і були розквартировані в північній частині Кабулу, поблизу афганського танкового батальйону. Саме коли у даному батальйоні піднявся військовий бунт, ми відчули, що таке війна.
Згодом, у зв’язку із зміною оперативної обстановки мене було переведено у 191 окремий мотострілецький (гірський) полк до провінції Газні.
Через багато років, після виводу радянських військ із Афганістану, виявилось, що мій бойовий побратим – Володимир Кудімов також проходив службу в Афганістані.
Володимир Володимирович – У серпні 1984 року в результаті планової заміни, для несення військової служби я був направлений із Славути в 191 окремий мотострілецький (гірський) полк – командиром якого був Лев Рохлін, до провінції Газні, Демократичної Республіки Афганістан і прослужив там до 1986 року.
Скажіть, будь ласка, які завдання були поставлені військовому контингенту для виконання в ДРА?
Роман Володимирович та Володимир Володимирович були одностайними у тому, що основними завданнями, які були визначені радянському контингенту військ було:
-захист завоювань квітневої революції в ДРА та забезпечення миру в Афганістані;
-спільне ведення бойових дій з афганськими військовими частинами і підрозділами по знищенню найбільш небезпечних загонів і груп озброєної опозиції, а також боротьба із караванами, що доправляли зброю і боєприпаси в Афганістан із Пакістану та Ірану, недопущення іноземного вторгнення;
-несення служби з охорони аеродромів, основних автомобільних магістралей, об’єкти економічної співпраці на яких проживали та працювали радянські цивільні радники та спеціалісти.
Які підрозділи радянської армії було введено до республіки?
Роман Володимирович – Для забезпечення мирного життя в ДРА було введено 40-у окрему армію та інші військові частини, які розміщувалися в багатонаселених містах та вздовж основних доріг та аеродромів.
Які події закарбувалися у Вашій пам’яті про той час служби?
Володимир Володимирович – У 1985 році, коли я перебував на пересильному пункті, довелось зустріти командира 97 гвардійської мотострілецької дивізії, полковника О. Ісаєва, який також приїхав до Афганістану згідно планової заміни.
Про кого із своїх однополчан, жителів Славутчини, Ви хотіли б розповісти?
Володимир Володимирович
– Під час перебування в контингенті радянських військ, я зустрів прапорщика Олега Даниленко, який до Афганістану також проходив службу у Славуті. А під час поповнення особового складу я взяв під опіку свого земляка – Паламарчука Григорія Петровича, який служив на заставі по охороні 191 полку. Дав Бог, Григорій Петрович залишився живий і сьогодні проживає на своїй батьківщині – у рідному селі Гориця, Славутського району.
Сьогодні ми часто з ним зустрічаємось і згадуємо бойове минуле, а вже 10 лютого їдемо до Києва на зустріч ветеранів полку, що пройде в Пущій Водиці, в приміщенні санаторію «Лісова Поляна».
Військова справа стала Вашою професією. Це – мрія і випадковість, чи все ж таки усвідомлений крок?
Володимир Володимирович – Військова справа – це мій усвідомлений крок у житті. Маю 28 років військового стажу.
Нагороджений медаллю «За отличие в воинской службе» ІІ ступеню. Мій батько приймав участь у Великій вітчизняній війні і дійшов до Берліну у 1945 році. Маю два сини, які також служили Батьківщині. Старший – у збройних силах Радянського Союзу, а молодший – у збройних силах України.
Чи легко сьогодні, у мирний час, живеться ветеранам афганської війни? З якими проблемами доводиться стикатися? Як їх вирішуєте?
Володимир Володимирович – У даний час основними проблемами військових ветеранів є забезпечення ліками, пільгові перевезення транспортом, забезпечення санаторно-лікувальними путівками до військового госпіталю у місті Хмельницькому, а також профільному госпіталю для воїнів-афганців «Лісова поляна» у Пущій Водиці під Києвом.
Роман Володимирович – Багато учасників бойових дій, які чесно і добросовісно виконували свій інтернаціональний обов’язок після повернення на територію постійного проживання залишилися наодинці зі своїми проблемами. Ті, хто були в Афганістані, де доводилося тримати зброю у руках, приймати участь у бойових діях, бачити смерть своїх побратимів, відчувати біль тих, хто отримав поранення чи захворів інфекційними хворобами даного регіону – не отримали належної уваги від державних мужів. Наше суспільство до цього часу, так і не зрозуміло що таке так званий «синдром війни».
Здавна у наше життя увійшло слово – афганець, адже це – ті, хто не боїться труднощів сьогодення. Багато учасників бойових дій нагороджено бойовими орденами і медалями, які отримані ціною крові та життя.
Звертаюся до всіх:
– Знайте, що там, була війна! Що там, за «річкою», гинули наші бойові побратими.
Прошу усіх небайдужих славутчан та гостей міста 15 лютого 2013 року прийти до Пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам та віддати шану тим, хто загинув виконуючи інтернаціональний обов’язок. Згадати тих, хто помер від ран та хвороб отриманих у афганській війні.
Хай Бог посилає нам щастя та благодать і не допустить того, що пережито.

Розмову вів
Ігор Яніцький

Розміщенно в Без категорії