Міжнародне співробітництво у сфері запобігання та протидії корупції

Україна відповідно до укладених нею міжнародних договорів здій¬снює співробітництво у сфері запобігання і протидії корупції з інозем¬ними державами, міжнародними організаціями, які здійснюють заходи щодо запобігання і протидії корупції.
Міжнародна правова допомога та інші види міжнародного співро¬бітництва у справах про корупційні правопорушення здійснюються ком¬петентними органами відповідно до законодавства та міжнародних до¬говорів України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.
Основні питання міжнародного співробітництва у сфері запобіган¬ня і протидії корупції врегульовані такими актами:
– Конвенція ООН проти корупції (глава IV «Міжнародне співробіт¬ництво»);
– Кримінальна конвенція РЄ про боротьбу з корупцією (глава IV «Між¬народне співробітництво»);
– Додатковий протокол до Кримінальної конвенції РЄ про боротьбу з корупцією (ETS 191);
– Цивільна конвенція РЄ про боротьбу з корупцією (глава II «Міжна¬родне співробітництво та контроль за виконанням»);
– Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 р. Ратифікована Україною 16 січня 1998 p.;
– Додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу право¬порушників від 15 жовтня 1975 р. Ратифікований Україною 16 січня 1998 р.;
– Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників від 17 березня 1978 р. Ратифікований Україною 16 січ¬ня 1998 p.;
– Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних спра¬вах від 20 квітня 1959 р. Ратифікована Україною 16 січня 1998 p.;
– Європейська конвенція про передачу засуджених осіб від 21 берез¬ня 1983 р. Україна приєдналась до Конвенції 22 вересня 1995 p.;
– Додатковий протокол до Європейської Конвенції про передачу засуджених осіб, від 18 грудня 1997 р. Ратифікований Україною 3 квітня 2003 р.;
– Конвенція СНД про правову допомогу і правові відносини у ци¬вільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 р. (Мінська конвенція). Ратифікована Україною 10 листопада 1994 р. (розділ IV);
– Протокол до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 29 березня 1997 р. Рати¬фікований Україною 3 березня 1998 p.;
– Конвенція СНД про правову допомогу і правові відносини у цивіль¬них, сімейних і кримінальних справах від 7 жовтня 2002 р. (Кишинівська конвенція). Україною не ратифікована;
– Угода про створення групи держав по боротьбі з корупцією (GRECO);
Статті 13-14 Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією передба¬чають, що сторони під контролем ГРЕКО здійснюють ефективне співро¬бітництво у питаннях, які стосуються цивільного провадження у справах про корупцію, і особливо вручення документів, збирання доказів в інших країнах, юрисдикції, визнання та виконання рішень судових органів іно-земних країн і судових витрат, згідно із положеннями відповідних між¬народних документів про міжнародне співробітництво у цивільних і ко¬мерційних справах, Сторонами яких вони є, а також відповідно до їхнього внутрішнього законодавства.
У разі якщо міжнародними договорами України, згоду на обов'яз¬ковість яких надано Верховною Радою України, встановлено інші пра¬вила, ніж ті, що передбачені законодавством про запобігання і протидію корупції, застосовуються правила міжнародних договорів.
Положення ч. 1 ст. 31 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» (далі – Закон) цілком відповідає ст. 9 Конституції України і ст. 19 Закону «Про міжнародні договори України», згідно з якою якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у законі України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Главою II Конвенції ООН протидії корупції (далі – Конвенція-1) окремо виділено заходи щодо запобігання ко¬рупції (у ст. 6 визначено органи, які здійснюють запобігання), а главою 111 (статті 30, 36 та ін.) – заходи з розслідування, переслідування і система орга¬нів, які займаються боротьбою з корупцією. Іншими словами, запобігання та боротьба (протидія) як завдання розмежовані і поділені між різними дер¬жавними органами. У Законі ж такий підхід не діє, а тому на Президента України, Верховну Раду України, Кабінет Міністрів України, а також гро¬мадськість покладено невлас¬тивий для них обов'язок (надано право) здійснювати протидію корупції.
На відміну від ст. 368-2 КК України, де під незаконним збагачен¬ням розуміється одержання будь-якою службовою особою неправомірної вигоди незалежно від її джерела або передача нею такої вигоди близьким родичам, у ст. 20 Конвенції-1 пропонується визнавати злочином незаконне збагачення, для якого властиві такі ознаки: а) збагачення виявляється у значному збільшенні активів; б) воно стосується тільки державної поса¬дової особи; в) воно перевищує її законні доходи; г) це перевищення державна посадова особа не може раціонально обґрунтувати.
Згідно зі ст. 12 Кримінальної конвенції РЄ про боротьбу з коруп¬цією (далі – Конвенція-2) зловживання впливом карається, якщо воно стосується впливу на прийняття рішень тільки національними держав¬ними посадовими особами, членами національних представницьких органів, іноземних державних посадових осіб та членів іноземних представницьких органів, посадових осіб міжнародних організацій і членів міжнародних парламентських асамблей, суддів і посадових осіб міжна¬родних судів.
Конвенція ООН проти корупції (статті 15-25) вимагає від кожної Держави-учасниці вжити таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання кримінально караними таких діянь:
– підкуп національних державних посадових осіб;
– підкуп іноземних державних посадових осіб і посадових осіб між¬урядових організацій;
– розкрадання, неправомірне привласнення або інше нецільове вико¬ристання майна державною посадовою особою;
– зловживання впливом;
– зловживання службовим становищем;
– незаконне збагачення;
– підкуп у приватному секторі;
– розкрадання майна в приватному секторі;
– відмивання доходів, здобутих злочинним шляхом;
– приховування;
– перешкоджання здійсненню правосуддя.
Кримінальна конвенція РЄ про боротьбу з корупцією (статті 2-14) вимагає від кожної Сторони вживати таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для встановлення у своєму націо¬нальному законодавстві кримінальної відповідальності за такі діяння:
– дача хабара національним державним посадовим особам;
– одержання хабара національними державними посадовими особами;
– хабарництво членів національних представницьких органів;
– хабарництво іноземних державних посадових осіб;
– хабарництво членів іноземних представницьких органів;
– дача хабара у приватному секторі;
– одержання хабара у приватному секторі;
– хабарництво посадових осіб міжнародних організацій;
– хабарництво членів міжнародних парламентських асамблей;
– хабарництво суддів і посадових осіб міжнародних судів;
– зловживання впливом;
– відмивання доходів, отриманих від злочинів, пов'язаних із корупцією;
– фінансові злочини.
У цьому зв'язку сумнівною видається можливість передбаченого анти¬корупційного механізму в частині складання посадовими особами орга¬нів міліції, Служби безпеки України, органів державної податкової служ¬би, органів управління Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, прокурорами або уповноваженими ними особами з числа пра¬цівників прокуратури протоколів про адміністративні правопорушення стосовно таких суб'єктів корупційних правопорушень, як Прем'єр-міністр та інші члени Уряду України, Голова Верховної Ради України і народні депутати України, Голова Служби без-пеки України, Голова державної податкової служби України, Генераль¬ний прокурор України та деякі інші.
На відміну від Конвенції-1 (статті 50, 51-59, 60 та ін.) та Конвен¬ції-2 (ст. 14), ні Закон, ні повною мірою інші закони України не перед¬бачають можливості таких заходів боротьби з корупцією, як: спеціальні методи розслідування (контрольовані поставки, електронне спостереження, таємні операції, перехоплення вантажів тощо); заходи щодо повернення активів; розробка і здійснення підготовки персоналу, який несе відпо¬відальність за запобігання корупції та боротьбу з нею тощо.
Всупереч положенням ст. 26 Конвенції-1, згідно з якою кожна Держава-учасниця, зокрема, забезпечує застосування щодо юридичних осіб, які при¬тягуються до відповідальності відповідно до цієї статті, ефективних, домірних і таких, що здійснюють стримувальний вплив, кримінальних або некримінальних санкцій, у тому числі грошових, Законом не визначено питання відпові¬дальності (кримінальної, цивільно-правової або адміністративної) юри¬дичних осіб за участь у злочинах, що визначені цією Конвенцією.
Проігноровано також і положення ст.. 18 Кримінальної конвенції РЄ про боротьбу з корупцією від 27 січня 1999 p., згідно з якою кожна Сто¬рона вживатиме таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для забезпечення відповідальності юридичних осіб за пе¬редбачені цією Конвенцією кримінальні злочини — дачу хабара, зловжи¬вання впливом та відмивання доходів,- вчинені на їхню користь будь-якою фізичною особою, яка діяла незалежно або як представник того чи іншого органу юридичної особи, та яка обіймає керівну посаду у цій юридичній особі, із використанням:
– представницьких повноважень юридичної особи; чи
– повноважень приймати рішення від імені юридичної особи; чи
– повноважень здійснювати контроль за діяльністю юридичної особи;
а також за залучення такої фізичної особи до вищезазначених злочи¬нів у якості співучасника чи підбурювача.
Крім цих випадків, кожна Сторона має вживати необхідних заходів для забезпечення відповідальності юридичної особи, коли неналежний контроль з боку згаданої фізичної особи призвів до вчинення в інтересах цієї юридичної особи зазначених кримінальних злочинів фізичною осо¬бою, що їй підпорядковується.
Компетентні органи України можуть надавати відповідним органам іноземних держав та одержувати від них інформацію, у тому числі з об¬меженим доступом, з питань запобігання і протидії корупції з додержан¬ням вимог законодавства та міжнародних договорів України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.
Надання органам іноземних держав інформації з питань, пов'я¬заних з запобіганням і протидією корупції, можливе лише в разі, якщо ці органи та відповідний компетентний орган України можуть установити такий режим доступу до інформації, який унеможливлює розкриття ін¬формації для інших цілей чи її розголошення у будь-який спосіб, у тому числі шляхом несанкціонованого доступу.
Україна здійснює заходи щодо повернення в Україну коштів та іншого майна, одержаних внаслідок корупційних правопорушень, і роз¬поряджається цими коштами та іншим майном відповідно до законодав¬ства та міжнародних договорів України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Головний спеціаліст державної реєстрації речових
прав на нерухоме майно реєстраційної служби
Славутського міськрайонного управління юстиції Н.Р. Бублик

Розміщенно в Без категорії