Весна цьогоріч затяжна, повітря прогрівається повільно, від річки Утки віє прохолодою.
Щоранку, крокуючи до школи, зустрічаю по-молодечи підтягнутого, з посрібненими скронями чоловіка. Іде він повільно, очі завжди усміхнені. Глянеш на нього – і у самої підіймається настрій. Ми так часто зустрічаємось, що уже вітаємось як давні знайомі.
Напередодні 15 лютого ми пішли на екскурсію у місцевий музей м.Славути. І яке ж було моє здивування, коли на стенді, присвяченому героям-афганцям я побачила фото знайомого мені чоловіка. Тут, на світлині, він молодий, бадьорий, такий же усміхнений. Дізналась я, що це Володимир Леонідович Романюк, 1959 року народження, уродженець с.Хоросток. У 1979 році він був призваний до лав радянської армії, спочатку «учебка», а потім – Афган. Довелося служити у Баграмі,провінції Парван.
Володимир – єдиний син у матері, ріс без батька, навчався у Хоростоцькій восьмирічній та Головлівській середній школах. У шкільні роки був веселий, здатний на витівки хлопець. Серед однолітків вирізнявся скромністю, принциповістю. Служба в армії загартувала, заставила по-іншому сприймати життя, цінувати кожну прожиту днину.
Володимир Леонідович говорить, що життя – це неоціненний скарб, потрібно жити так, щоб не було боляче за прожиті роки.
Про Афганістан говорити не любить, на цю тему у нього накладено табу, більше згадує про друзів, з яким приходилось ділити краплі води, шматок хліба, про взаємовиручку ,взаємопідтримку. Тяжко зітхає, змахує непрохану сльозу, коли говорить про Колю Ліхновського, який загинув у нього на руках, а був це сапер від Бога. Двоє діток-сиріт залишилось без батька.
Живе сьогодні Володимир Леонідович надією на зустріч із Сергієм Самборським, що родом із Молдови.
Із-за скромності замовчує, що нагороджений чотирма медалями: «За бойові заслуги», «Від Афганського народу», «Ювілейна медаль 1988р.», «70 лет Вооруженых Сил СССР», «Воину интернационалисту». Отримавїх за бій з «духами», коли визволяли своїх юнаків, які потрапили в оточення. Одинадцять рейдів-виходів на «душманів» далися взнаки.
Часто сьогодні можна побачити Володимира Леонідовича біля обеліска воїнам-інтернаціоналістам. Стоїть він у задумі, з відкритим чолом, а вітер розчісує його посрібнене волосся. Погляд ветерана опущений донизу, на те каміння, яке йому, мабуть, багато що нагадує із тих буремних літ солдатської молодості. До підніжжя пам’ятника лягають червоні гвоздики як символ пролитої крові і життя сучасників.
Ми таки познайомились з Володимиром Леонідовичем, коли наша вчителька української мови та літератури запросила його, свого однокласника, на урок за твором З.Р.Стрихарчук «Сміються, плачуть солов’ї», присвячений темі війни в Афганістані.
Ми, учні, були притихлі і заворожені його розповіддю про солдатські будні, про військові операції, про престиж звання радянського солдата. Мабуть, нам сьогодні важко осягнути той ентузіазм, патріотизм юнаків 80 років минулого століття ,які виконували свій інтернаціональний обов’язок.
Володимир Леонідович був контужений, це і сьогодні відбивається на його здоров’ї. Коли демобілізувався, то не міг спокійно спати: все ходив в атаки, когось рятував, хтось рятував його. Та час все лікує, материнська любов робить чудеса. Вилікував тіло, притишив душевний біль, зустрів свою суджену Лесю, одружився, почав жити мирним життям, ростити двійко дітей – сина Олега та доньку Юлію. Гордиться батько своїми дітьми, старається допомогти. Одружив сина, піклується про доньку – студентку Київського медколеджу. Любить, коли діти з’їжджаються до рідної оселі. Тоді оживає душею Володимир Леонідович, згадуючи і свої молоді роки, адже до армії вчився у Фащівському ПТУ на електрослюсаря підземних робіт, працював на шахті у Свердловську.
22 квітня у Володимира Леонідовича день народження. Хай лебеді на крилах принесуть Вам багато радості, щастя, нехай ніколи Ваші діти не знають того, що у свій час пережили Ви. Хай здоров’я у Вас буде міцне, бо потрібне воно воїну-афганцю.
А ми, молоде покоління, будемо пам’ятати, що герої поряд з нами, шанувати живих і пам’ятати полеглих.
Шана Вам і честь, ветеране.
Бєлова Олена, учениця 10 класу
ЗОШ І-ІІІ ст. №6
(Учитель української мови та літератури Бунда Г.С.)