Війна…Вимов це слово і побачиш, як у наших вкритих сивиною бабусь і дідусів зразу зникне усмішка з обличчя, на чоло ляжуть глибоків зморшки і в очах з’явиться невимовний сум.
Війна…У цьому слові – біль і розпач матерів, стогін поранених, плач сиріт. Це чорна ганебна сторінка в історії людства, події, від яких мимоволі здригнешся і тихенько помолишся, щоб такого більше ніколи не сталося.
Напад фашистських загарбників не обійшов стороною і наше місто, яке перебувало під окупантами з 1941 по 1943 рр. Та жителі Славути не підкорилися ворогові. Відважно і мужньо боролися вони проти загарбників, зазнали величезних втрат, натерпілись стільки лиха, що вистачило б його на цілу державу. Чуло воно на лише плач славутчан, а й страждання військовополонених, що перебували в концтаборі «Грослазарет Славута – цвай. Табір 301», який розташовувався на околиці міста. 150 тисяч безневинно закатованих душ на довгі десятиліття загубилися у вирі страшної війни. Щоб увічнити пам’ять про них, у нашому місті впорядковано Міжнародний меморіальний комплекс «Поле пам’яті».
Саме до нього і вирушив мій клас на екскурсію. Це було навесні, напередодні свята Перемоги. Ми йшли з квітами в руках івесело гомоніли. Наблизившись до меморіалу, всі одразу замовкли. Я прислухалася. Мені здалося, що я чую стогін катованих, прокльони вмираючих. Перед очима постали страшні картини. Темні, похмурі галереї, розділені на крихітні кімнатки, а в них…Ні, це вже не люди – чорні, худі, знесилені постаті, тіні, що тільки нагадують людей. І раптом – гучний голос, що луною прокотився по всьому підземеллі: «Ні, ми не станемо перед вами на коліна! Будьте прокляті, фашистські нелюди!».
У моїй уяві постали ті, кого більше немає з нами, хто вмер у нелюдських муках, але не скорився катам. Я мовчки поклала квіти до підніжжя меморіалу і подумки подякувала їм, нашим вічним солдатам, за своє безтурботне дитинство. Зупинилась на хвилинку, і мене стривожила думка про те, чи змогла б і я отак вперто і сміливо до самозречення стати наперекір ворогам? Як же мої однолітки в те лихоліття сприйняли війну?
Нагадуванням про це є пам’ятники дітям-героям. Дітям, які, не шкодуючи свого життя, боролися за волю і щастя своєї Вітчизни. Вони пліч-о-пліч зі старшими йшли в бій, широко відчиняючи двері в майбутнє. Вони не були зодягнуті в модний одяг. Частіше напівголодні й обідрані, жили з упевненістю, що настануть прекрасні часи. Скільки юнаків та дівчат загинуло в роки Другої світової війни!
Минуло 67 років відтоді, але час не послабив біль. Кожен рік 9 Травня ми вшановуємо пам’ять полеглих у боях за рідну землю. Слухаємо розповіді свідків тих подій, уважно дивимося їм в очі. Як багато бачимо ми в тих очах! І думаємо, думаємо про все. Про те, що було, і про те, що буде. І раптом завтрашній день, якого чекаєш із надією і радістю! Тож хай ніколи не повториться той жах, назва якому – війна!
Марина Сломінська, 7-А клас, СЗОШ № 9 (вчитель О. Лавренюк)