Україна відповідно до укладених нею міжнародних договорів здій¬снює співробітництво у сфері запобігання і протидії корупції з інозем¬ними державами, міжнародними організаціями, які здійснюють заходи щодо запобігання і протидії корупції.
Міжнародна правова допомога та інші види міжнародного співро¬бітництва у справах про корупційні правопорушення здійснюються ком¬петентними органами відповідно до законодавства та міжнародних до¬говорів України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.
Основні питання міжнародного співробітництва у сфері запобіган¬ня і протидії корупції врегульовані такими актами:
– Конвенція ООН проти корупції (глава IV «Міжнародне співробіт¬ництво»);
– Кримінальна конвенція РЄ про боротьбу з корупцією (глава IV «Між¬народне співробітництво»);
– Додатковий протокол до Кримінальної конвенції РЄ про боротьбу з корупцією (ETS 191);
– Цивільна конвенція РЄ про боротьбу з корупцією (глава II «Міжна¬родне співробітництво та контроль за виконанням»);
– Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 р. Ратифікована Україною 16 січня 1998 p.;
– Додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу право¬порушників від 15 жовтня 1975 р. Ратифікований Україною 16 січня 1998 р.;
– Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників від 17 березня 1978 р. Ратифікований Україною 16 січ¬ня 1998 p.;
– Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних спра¬вах від 20 квітня 1959 р. Ратифікована Україною 16 січня 1998 p.;
– Європейська конвенція про передачу засуджених осіб від 21 берез¬ня 1983 р. Україна приєдналась до Конвенції 22 вересня 1995 p.;
– Додатковий протокол до Європейської Конвенції про передачу засуджених осіб, від 18 грудня 1997 р. Ратифікований Україною 3 квітня 2003 р.;
– Конвенція СНД про правову допомогу і правові відносини у ци¬вільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 р. (Мінська конвенція). Ратифікована Україною 10 листопада 1994 р. (розділ IV);
– Протокол до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 29 березня 1997 р. Рати¬фікований Україною 3 березня 1998 p.;
– Конвенція СНД про правову допомогу і правові відносини у цивіль¬них, сімейних і кримінальних справах від 7 жовтня 2002 р. (Кишинівська конвенція). Україною не ратифікована;
– Угода про створення групи держав по боротьбі з корупцією (GRECO);
Статті 13-14 Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією передба¬чають, що сторони під контролем ГРЕКО здійснюють ефективне співро¬бітництво у питаннях, які стосуються цивільного провадження у справах про корупцію, і особливо вручення документів, збирання доказів в інших країнах, юрисдикції, визнання та виконання рішень судових органів іно-земних країн і судових витрат, згідно із положеннями відповідних між¬народних документів про міжнародне співробітництво у цивільних і ко¬мерційних справах, Сторонами яких вони є, а також відповідно до їхнього внутрішнього законодавства.
У разі якщо міжнародними договорами України, згоду на обов'яз¬ковість яких надано Верховною Радою України, встановлено інші пра¬вила, ніж ті, що передбачені законодавством про запобігання і протидію корупції, застосовуються правила міжнародних договорів.
Положення ч. 1 ст. 31 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» (далі – Закон) цілком відповідає ст. 9 Конституції України і ст. 19 Закону «Про міжнародні договори України», згідно з якою якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у законі України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Главою II Конвенції ООН протидії корупції (далі – Конвенція-1) окремо виділено заходи щодо запобігання ко¬рупції (у ст. 6 визначено органи, які здійснюють запобігання), а главою 111 (статті 30, 36 та ін.) – заходи з розслідування, переслідування і система орга¬нів, які займаються боротьбою з корупцією. Іншими словами, запобігання та боротьба (протидія) як завдання розмежовані і поділені між різними дер¬жавними органами. У Законі ж такий підхід не діє, а тому на Президента України, Верховну Раду України, Кабінет Міністрів України, а також гро¬мадськість покладено невлас¬тивий для них обов'язок (надано право) здійснювати протидію корупції.
На відміну від ст. 368-2 КК України, де під незаконним збагачен¬ням розуміється одержання будь-якою службовою особою неправомірної вигоди незалежно від її джерела або передача нею такої вигоди близьким родичам, у ст. 20 Конвенції-1 пропонується визнавати злочином незаконне збагачення, для якого властиві такі ознаки: а) збагачення виявляється у значному збільшенні активів; б) воно стосується тільки державної поса¬дової особи; в) воно перевищує її законні доходи; г) це перевищення державна посадова особа не може раціонально обґрунтувати.
Згідно зі ст. 12 Кримінальної конвенції РЄ про боротьбу з коруп¬цією (далі – Конвенція-2) зловживання впливом карається, якщо воно стосується впливу на прийняття рішень тільки національними держав¬ними посадовими особами, членами національних представницьких органів, іноземних державних посадових осіб та членів іноземних представницьких органів, посадових осіб міжнародних організацій і членів міжнародних парламентських асамблей, суддів і посадових осіб міжна¬родних судів.
Конвенція ООН проти корупції (статті 15-25) вимагає від кожної Держави-учасниці вжити таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання кримінально караними таких діянь:
– підкуп національних державних посадових осіб;
– підкуп іноземних державних посадових осіб і посадових осіб між¬урядових організацій;
– розкрадання, неправомірне привласнення або інше нецільове вико¬ристання майна державною посадовою особою;
– зловживання впливом;
– зловживання службовим становищем;
– незаконне збагачення;
– підкуп у приватному секторі;
– розкрадання майна в приватному секторі;
– відмивання доходів, здобутих злочинним шляхом;
– приховування;
– перешкоджання здійсненню правосуддя.
Кримінальна конвенція РЄ про боротьбу з корупцією (статті 2-14) вимагає від кожної Сторони вживати таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для встановлення у своєму націо¬нальному законодавстві кримінальної відповідальності за такі діяння:
– дача хабара національним державним посадовим особам;
– одержання хабара національними державними посадовими особами;
– хабарництво членів національних представницьких органів;
– хабарництво іноземних державних посадових осіб;
– хабарництво членів іноземних представницьких органів;
– дача хабара у приватному секторі;
– одержання хабара у приватному секторі;
– хабарництво посадових осіб міжнародних організацій;
– хабарництво членів міжнародних парламентських асамблей;
– хабарництво суддів і посадових осіб міжнародних судів;
– зловживання впливом;
– відмивання доходів, отриманих від злочинів, пов'язаних із корупцією;
– фінансові злочини.
У цьому зв'язку сумнівною видається можливість передбаченого анти¬корупційного механізму в частині складання посадовими особами орга¬нів міліції, Служби безпеки України, органів державної податкової служ¬би, органів управління Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, прокурорами або уповноваженими ними особами з числа пра¬цівників прокуратури протоколів про адміністративні правопорушення стосовно таких суб'єктів корупційних правопорушень, як Прем'єр-міністр та інші члени Уряду України, Голова Верховної Ради України і народні депутати України, Голова Служби без-пеки України, Голова державної податкової служби України, Генераль¬ний прокурор України та деякі інші.
На відміну від Конвенції-1 (статті 50, 51-59, 60 та ін.) та Конвен¬ції-2 (ст. 14), ні Закон, ні повною мірою інші закони України не перед¬бачають можливості таких заходів боротьби з корупцією, як: спеціальні методи розслідування (контрольовані поставки, електронне спостереження, таємні операції, перехоплення вантажів тощо); заходи щодо повернення активів; розробка і здійснення підготовки персоналу, який несе відпо¬відальність за запобігання корупції та боротьбу з нею тощо.
Всупереч положенням ст. 26 Конвенції-1, згідно з якою кожна Держава-учасниця, зокрема, забезпечує застосування щодо юридичних осіб, які при¬тягуються до відповідальності відповідно до цієї статті, ефективних, домірних і таких, що здійснюють стримувальний вплив, кримінальних або некримінальних санкцій, у тому числі грошових, Законом не визначено питання відпові¬дальності (кримінальної, цивільно-правової або адміністративної) юри¬дичних осіб за участь у злочинах, що визначені цією Конвенцією.
Проігноровано також і положення ст.. 18 Кримінальної конвенції РЄ про боротьбу з корупцією від 27 січня 1999 p., згідно з якою кожна Сто¬рона вживатиме таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для забезпечення відповідальності юридичних осіб за пе¬редбачені цією Конвенцією кримінальні злочини — дачу хабара, зловжи¬вання впливом та відмивання доходів,- вчинені на їхню користь будь-якою фізичною особою, яка діяла незалежно або як представник того чи іншого органу юридичної особи, та яка обіймає керівну посаду у цій юридичній особі, із використанням:
– представницьких повноважень юридичної особи; чи
– повноважень приймати рішення від імені юридичної особи; чи
– повноважень здійснювати контроль за діяльністю юридичної особи;
а також за залучення такої фізичної особи до вищезазначених злочи¬нів у якості співучасника чи підбурювача.
Крім цих випадків, кожна Сторона має вживати необхідних заходів для забезпечення відповідальності юридичної особи, коли неналежний контроль з боку згаданої фізичної особи призвів до вчинення в інтересах цієї юридичної особи зазначених кримінальних злочинів фізичною осо¬бою, що їй підпорядковується.
Компетентні органи України можуть надавати відповідним органам іноземних держав та одержувати від них інформацію, у тому числі з об¬меженим доступом, з питань запобігання і протидії корупції з додержан¬ням вимог законодавства та міжнародних договорів України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.
Надання органам іноземних держав інформації з питань, пов'я¬заних з запобіганням і протидією корупції, можливе лише в разі, якщо ці органи та відповідний компетентний орган України можуть установити такий режим доступу до інформації, який унеможливлює розкриття ін¬формації для інших цілей чи її розголошення у будь-який спосіб, у тому числі шляхом несанкціонованого доступу.
Україна здійснює заходи щодо повернення в Україну коштів та іншого майна, одержаних внаслідок корупційних правопорушень, і роз¬поряджається цими коштами та іншим майном відповідно до законодав¬ства та міжнародних договорів України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.
Головний спеціаліст державної реєстрації речових
прав на нерухоме майно реєстраційної служби
Славутського міськрайонного управління юстиції Н.Р. Бублик