Схилилася сьогодні у глибокій, невимовній скорботі наша Славутська громада. Чорна хустка смутку огорнула наші серця, і цей біль — гострий, пекучий, невиліковний — цієї миті один на всіх.
Жителі громади прийшли, щоб востаннє вклонитися Людині з великим, безмежно добрим і світлим серцем. Відданому синові нашої землі. Захиснику, який віддав найдорожче, що мав, — власне життя, — щоб ми з вами мали завтрашній ранок, щоб раділи наші діти, щоб жила й дихала вільна Україна.
Славутчина прощалася із сержантом Рижуком Андрієм Васильовичем.
Андрій Васильович народився 28 липня 1970 року далеко від рідної землі — в німецькому місті Карл-Маркс-Штадт. Та вже у 1973 році доля привела його родину туди, де билося його серце, — до нашого рідного міста Славута. Саме тут зростало його щире дитяче серце, тут робило перші кроки його пізнання світу — у Славутській загальноосвітній школі № 5.
З юних літ він прагнув бути самостійним і надійним чоловіком, на якого можна покластися. У 1988 році Андрій закінчив Полонську автошколу, здобувши водійські категорії А, В та С — здобуток, що став першою сходинкою до дорослого, працьовитого життя.
Свій трудовий шлях Андрій Васильович розпочав ще зовсім юнаком. З 1986 по 1989 рік він працював на заводі «Будфарфор» — там, де вчився не боятися важкої роботи. У 1989 році його призвали на строкову військову службу. Служив у Хабаровську, спершу водієм, згодом — командиром відділення, у званні сержанта. Уже тоді, у молодому хлопцеві, проступали риси, які згодом визначать усе його життя: мужність, відповідальність, уміння вести за собою інших. У 1991 році він демобілізувався і одразу, без вагань, повернувся до рідного дому.
З 1991 по 2005 рік Андрій Васильович невтомно працював ливарником на комбінаті «Будфарфор». Його руки — золоті, робочі руки — його працьовитість і чесність знали й поважали всі, хто працював поруч. У 2002 році за високі показники та сумлінне ставлення до праці він був відзначений почесною грамотою підприємства. Це було визнання не лише майстерності, а й людяності, яку він вкладав у кожну справу.
З 2006 по 2007 рік Андрій Васильович працював у ДП «Славутський лісгосп». Увесь інший час чесно трудився різноробочим — і за кордоном, і на рідній землі. Усе своє свідоме життя прожив у Славуті, а останні 12 років — у селі Голики Славутської громади.
Він ніколи не цурався жодної роботи, навіть найважчої. За що б не брався — робив із душею, на совість, завжди доводячи справу до кінця. Так, як умів робити лише він.
Андрій Васильович був надзвичайно чесним, добрим, працьовитим, ввічливим і чуйним чоловіком. Двері його серця завжди були відчинені для тих, хто потребував допомоги. Він був надійною опорою, міцним плечем, тихою і непохитною підтримкою для своїх рідних. Його щиро любили й поважали колеги, друзі, сусіди — усі, кому пощастило його знати.
А тоді прийшов час, коли Батьківщина покликала.
25 лютого 2026 року Андрій Васильович був мобілізований до лав Збройних Сил України. І він пішов. Пішов гідно, без вагань, так само, як усе життя брався за найважчу роботу, — тому що знав: цю справу теж треба довести до кінця.
Сержант Рижук Андрій Васильович мужньо виконував свій військовий обов’язок на посаді старшого стрільця-вогнеметника 2 механізованого відділення механізованого батальйону військової частини А7028. Він боронив рідну землю самовіддано й безстрашно, як боронив би власний дім, — бо для нього вся Україна і була рідним домом.
11 серпня 2026 року, під час виконання бойового завдання, у запеклому бою в районі населеного пункту Олексієво-Дружківка Краматорського району Донецької області, серце нашого Захисника зупинилося.
Воно билося заради нас із вами.
Билося за рідну землю.
За свою родину.
За Україну.
І сьогодні ми усвідомлюємо непомірну ціну нашого права жити, працювати, виховувати дітей, зустрічати кожен новий ранок. Він пішов на війну, щоб захистити життя інших. І тепер його власне життя назавжди стало частиною великої історії боротьби українського народу за свободу.
Андрій Васильович більше не повернеться додому. Не відчиняться двері, за якими рідні чекатимуть його кроків. Не пролунає його голос. Не буде більше звичних зустрічей, теплих розмов, простого людського «як ти?». Залишаться лише спогади — дорогі, болючі, безцінні, як усе, що ми втрачаємо назавжди.
І, мабуть, найважче сьогодні — усвідомити, що людина, яка ще зовсім недавно була поруч, тепер житиме в наших серцях лише спогадом.
Але є те, чого не здатна забрати навіть смерть. Пам’ять.
Пам’ять про його доброту. Про його працьовиті, золоті руки. Про його чесність, яку ніщо не могло похитнути. Про готовність прийти на допомогу першим. Про любов до рідних, яку він проніс через усе життя. Про мужність, з якою він став на захист України, коли Батьківщина його покликала.
Саме таким ми маємо зберегти Андрія Васильовича у своїх серцях. Назавжди.
У невимовній тузі за ним залишилися двоє братів, сестра, племінниці та племінник.
Міський голова, виконавчий комітет, депутати Славутської міської ради та вся Славутська громада схиляють голови й висловлюють щирі, глибокі співчуття рідним і близьким нашого Героя.
Пам’ять про Андрія Васильовича житиме не лише у стінах його рідної домівки. Вона житиме у Славуті. У нашій громаді. У серцях кожного, хто сьогодні прийшов провести його в останню земну дорогу.
Вічна слава мужньому Воїну Андрію Рижуку!
СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
Пресслужба Славутського МВК.
