Сьогодні небо над Славутою знову огорнуте жалобою. Славутчани прощалися зі старшиною Олександром Миколайовичем Столяром — людиною честі, мужності та великого серця.
Його земна історія розпочалася тут, у Славуті, 19 лютого 1973 року. Із 1980 до 1990 року Олександр навчався у Славутській загальноосвітній школі № 4. Звичайний славутський хлопець із щирою усмішкою, надійний товариш, який завжди тримав слово.Він мав винятковий хист до техніки та справді золоті руки.
Розуміючи своє покликання, у квітні 1991 року закінчив Хмельницьку зразкову морську школу, де здобув фах електромеханіка-дизеліста. Невдовзі склав Військову присягу та розпочав службу на флоті у званні матроса. Саме морська загартованість, залізна дисципліна й офіцерська честь стали основою його характеру.
Згодом, уже під час цієї жорстокої війни, ці якості приведуть його до звання старшини.Олександр Миколайович був людиною праці. Його поважали й цінували всюди, де він працював.
Трудовий шлях розпочав на ПрАТ «Славутський солодовий завод», а з 2022 року працював на підприємстві ТОВ «Аква-Родос».Та всі, хто знав Олександра ближче, пам’ятають його найбільшу пристрасть — автомобілі. Він любив оживляти механізми, розумівся на кожній деталі.
Але найціннішим було його велике серце. За все життя він не відмовив у допомозі жодній людині. Потрібно було підставити плече — Олександр уже був поруч. Він жив для людей.Для своїх рідних він був люблячим і турботливим братом, надійною опорою для сестри та братів, найдобрішим дядьком для племінників, а для друзів — тією людиною, яку доля посилає лише раз у житті.Та настав день, коли допомоги потребувала його країна, його родина, кожен із нас.
15 липня 2024 року Олександра Столяра було призвано на військову службу.Вже 18 серпня 2024 року він став до лав легендарної 47-ї окремої механізованої бригади «Магура», загартованої у найзапекліших боях. Олександр обійняв одну з найважчих, найнебезпечніших і найвідповідальніших посад на передовій — стрільця-помічника гранатометника механізованого батальйону військової частини А4699.
Разом із побратимами він щодня дивився смерті в очі, міцно тримаючи зброю, щоб ворог не прийшов у нашу рідну Славуту, щоб його племінники ніколи не знали жахів окупації.Свій останній бій старшина Олександр Столяр прийняв 8 грудня 2024 року. Там, на Курщині, поблизу населеного пункту Новоіванівка Суджанського району, виконуючи надскладне бойове завдання, він мужньо боровся до останнього подиху, залишаючись вірним Військовій присязі та українському народові.Його життя обірвалося у бою за свободу України.
Та для родини цей день став початком іншого пекла…Довгі, нестерпні місяці страшної невідомості. Понад півтора року Олександр вважався зниклим безвісти. Кожен день для сестри та братів перетворився на нескінченне коло надії й розпачу. Кожен телефонний дзвінок змушував здригатися серце. Щоночі — молитви крізь сльози, болісне очікування, перегляд списків, віра в диво, що Сашко повернеться, усміхнеться своєю доброю усмішкою й обійме найдорожчих людей.Лише нещодавно, у липні 2026 року, офіційне сповіщення принесло страшну й остаточну правду.Дива не сталося…Олександр загинув тоді, взимку 2024 року.Він повернувся до рідної Славути… повернувся на щиті.
Побратими згадують, що й під шквальним вогнем, у найважчих боях, старшина Олександр залишався таким самим, як і в мирному житті: надійним, спокійним, готовим підтримати й захистити інших.
Сьогодні він поповнив лави Небесного Воїнства.Нехай його душа знайде вічний спокій, а світла пам’ять про нього житиме в наших серцях, у пам’яті вдячних поколінь українців.
Міський голова, виконавчий комітет, депутати Славутської міської ради та вся Славутська громада висловлюють щирі співчуття рідним і близьким Героя.Подвиг Олександра — це ціна нашого сьогоднішнього ранку, ціна кожного мирного подиху нашої громади.
Пресслужба Славутського МВК.
