Сьогодні не просто день прощання. Сьогодні день великого болю, коли слова даються важко, а сльози говорять більше, ніж будь-які промови.
У Славутській громаді провели в останню путь юного хлопця, мужнього воїна, світле життя якого обірвала війна – Мартинюка Микиту Юрійовича.
Він мав жити, мріяти, кохати, радіти кожному новому дню – але обрав інше. Обрав захищати. Обрав стояти за нас. Обрав бути воїном.
Микита народився 26 вересня 2002 року у селі Малий Скнит колишнього Славутського району. Він зростав серед рідних людей, які любили його безмежно. З дитинства був добрим, щирим, чуйним. Тим, хто не проходить повз чужий біль. Тим, хто допомагав не заради подяки, а тому що інакше не може.
Маленьким першокласником він переступив поріг Славутської школи № 7 1 вересня 2009 року, розпочавши свій шлях до знань, мрій і дорослого життя. Саме тут минали його шкільні роки дружби, відкриттів, щирих усмішок і перших перемог. Він навчався до 9 класу, після чого продовжив здобувати освіту у державному навчальному закладі «Славутський професійний ліцей» за спеціальністю автомеханік, будуючи плани на майбутнє.
Микита не шукав легких шляхів. Він працював, допомагав, вчився жити по-справжньому – чесно і гідно, набував життєвого досвіду та загартовував характер. І коли настав час зробити вибір – він зробив його як справжній чоловік. Добровільно став на захист України. Бо в його серці жила мрія – бути військовим, що означало для Микити бути опорою для інших, прикладом мужності та віри, що навіть у найтемніші часи світло переможе.
12 листопада 2025 року розпочався його військовий шлях. Він служив у складі 160-ї окремої механізованої бригади на посаді зовнішнього оператора безпілотних авіаційних комплексів. Захищав Україну, виконував бойові завдання і до останнього залишався вірним присязі, побратимам і своїй Батьківщині.
Під час виконання бойового завдання у районі населеного пункту Гай Синельниківського району Дніпропетровської області Микита отримав важкі поранення. 20 квітня 2026 року він помер у лікарні міста Дніпра.
Йому назавжди 23…
Його життя обірвалося там, де вирішується доля кожного з нас… Але його подвиг – вічний.
Микита був не лише воїном. Він був сином, онуком, братом, племінником… Душею великої родини. У нього залишилися батьки, бабусі й дідусі, п’ять сестричок і п’ять братиків, для яких він був світлом, опорою і прикладом.
Наш Герой не встиг створити власну сім’ю та виховати дітей. Не встиг прожити своє життя так, як мріяв. Але він встиг зробити головне – залишитися вірним собі, своїй присязі і своїй країні до останнього подиху.
За характером Микита був дуже життєрадісним, веселим, дружелюбним і наполегливим – таким його пам’ятають усі, хто знав. Він дуже любив своїх рідних, завжди дбав про них і був для них опорою. Він вірив та любив Бога. І сьогодні хочеться вірити, що Господь прийняв його світлу душу у свої обійми. Бо такі люди не зникають – вони стають нашою пам’яттю, нашою силою, нашим небом.
Коли йдуть такі молоді – це не просто втрата. Це рана, яка ніколи не загоїться до кінця. Але разом із болем у наших серцях є й гордість. За його мужність. За його вибір. За те, що серед нас жила така Людина.
Міський голова, виконавчий комітет, депутати Славутської міської ради та вся Славутська громада висловлюють щирі співчуття рідним та близьким Героя.
Звернувся до родини Микити побратим – представник 160-ї окремої механізованої бригади:
«Коли Микита з’явився у нашій бригаді, я був здивований, що такий молодий хлопець добровільно пішов захищати Україну. Низький уклін батькам за те, що виховали людину, яка знала Бога і жила з вірою у нього. Ми будемо продовжувати нашу боротьбу і дуже сумувати за Микитою – нашим побратимом. Важко знайти слова втіхи. Щирі співчуття родині».
Світла пам’ять Герою! Він назавжди у наших серцях!
Слава Україні! Героям Слава!
Пресслужба Славутського МВК.