Сьогодні Славутська громада схиляє голову перед великою людиною, чиє життя стало прикладом найвищої любові — любові до рідного народу, до української землі та до своєї родини.
Гнатюк Олександр Анатолійович. Молодший сержант. Воїн. Батько. Син. Чоловік. Брат.
Він народився 27 вересня 1979 року в селі Жуків. Тут зростав, формувався його характер — чесний, міцний, принциповий.
З 1986 по 1995 рік Олександр навчався у Жуківській школі, де гартувалася його наполегливість і відповідальність. Він був людиною праці, людиною справи. Олександр завжди знав ціну майстерності — з 1995 по 1997 рік опановував професії маляра, будівельника та штукатура у Нетішинському ПТУ.
Його шлях Воїна розпочався ще у 1997 році, коли він був призваний на строкову службу, яку проходив до 1999 року.
Повернувшись до мирного життя, Олександр присвятив себе праці. У 2000 році він пішов працювати на Славутський комбінат «Будфарфор», де його знали як надійного, відповідального і працьовитого чоловіка. Людину, на яку можна покластися у будь-якій справі.
Але коли у 2014 році ворог ступив на нашу землю, Олександр не залишився осторонь. Він став до захисту Батьківщини, служив рік, чесно виконуючи свій обов’язок, і повернувся додому у вересні 2015 року.
Він хотів просто жити. Хотів виховувати дітей, радіти простим речам, ходити на риболовлю, збирати гриби у лісі — знаходити той тихий спокій, який так любив. Бо найбільшим щастям для нього була родина, дім і мирне небо над головою.
Та 24 лютого 2022 року світ змінився для всіх нас.
Олександр не вагався ні секунди. У перший же день повномасштабного вторгнення він знову став до лав захисників України.
Знаєте, у кожного Героя є мить істини. Коли дружина, серце якої розривалося від страху, просила його залишити службу, він відповів словами, які тепер назавжди викарбувані у нашій пам’яті:
«Як я буду дивитися в очі своїм дітям?»
У цих словах — весь Олександр. Чоловік принципу. Людина честі. Людина, яка ненавиділа брехню і понад усе цінувала справедливість.
Він пішов на війну заради майбутнього — заради того, щоб його син і донька жили у вільній, мирній Україні.
Олександр служив у військовій частині в місті Шепетівка сержантом з матеріального забезпечення. Його цінували за дисципліну, відповідальність та щирий патріотизм. Про це свідчать грамоти та почесний нагрудний знак «Майстерність, честь, відвага».
30 січня 2025 року Олександра було переведено до Білої Церкви на посаду гранатометника. Згодом він пішов на передову — туди, де найважче. Туди, де вирішується доля нашої землі.
Остання битва нашого Героя відбулася 26 березня 2025 року в населеному пункті Запоріжжя Покровського району Донецької області.
З того дня він вважався зниклим безвісти.
Дні очікування стали місяцями нестерпного болю для рідних, сповненими надії, молитви і віри.
І сьогодні він повернувся додому…на щиті.
У Олександра залишилася велика, згорьована родина: дружина, двоє дітей, мама та двоє братів.
Жодні слова не вгамують ваш біль.
Але знайте: ваш тато, ваш син, ваш брат — Справжній Герой.
Він прожив життя чесно. Він зробив найвищий вибір, який може зробити людина — віддати власне життя за інших.
Він захищав нас усіх. Захищав наші домівки, родини, нашу землю та право жити у своїй державі.
І поки ми пам’ятаємо його — він живе.
Живе у серцях дітей.
Живе у сльозах матері.
Живе у пам’яті дружини.
Живе у вдячності громади та у вільному небі над Україною.
Міський голова, виконавчий комітет, депутати Славутської міської ради та вся Славутська громада висловлюють щирі співчуття рідним та близьким Героя.
Вічна слава і шана Воїну — Олександру Гнатюку!
Вічна пам’ять Героям!
Пресслужба Славутського МВК.