Війна не лише калічить землю — вона рве на шматки серця. Вона приносить мовчання в оселі й невимовний біль у душі. Сьогодні ми пишемо про тих, хто так і не повернувся на малу батьківщину. Про наших Героїв, чия загибель підтверджена офіційно, але чиї тіла залишилися на полі бою — не повернуті додому через вороже свавілля.
Їх не зустріли рідні, не попрощалася громада. Але ми знаємо — вони вже вдома. У нашій пам’яті. У нашій вдячності. У нашому спільному болі. Їхні імена будуть вписані в Алею Пам’яті «Наші Герої» — і шепіт вітру нестиме ці імена крізь роки.
Косік Владислав Павлович
Солдат. Парашутист-розвідник. 11.06.1981 – 17.03.2022
Владислав народився у селі Миньківці, де з ранніх років пізнавав, що таке праця і любов до рідної землі. Після школи працював на Романінському цегельному заводі та згодом на Славутському підприємстві «Будфарфор». У 2000-му — пішов служити, і залишився вірним присязі назавжди.
Він загинув 17 березня 2022 року поблизу села Топольське на Харківщині. Це був бій, у якому він до останнього боровся за своїх побратимів і за нас із вами.
Його тіло не змогли повернути — лінія вогню тримала позиції, але ми повертаємо його ім’я.
Ім’я, що житиме вічно серед нас.
Матвійчук Олександр Миколайович
Солдат. Гранатометник. 29.12.1988 – 18.01.2023
Олександр народився і виріс у Славуті. Закінчив школу №4, потім працював за кордоном. Та коли країна покликала, він не вагався. У вересні 2022 року повернувся в Україну і став до лав ЗСУ.
Був гранатометником у 214 окремому батальйоні OPFOR. Захищаючи рідну землю від лютого ворога мужній Воїн завжди залишався добрим, щирим, життєрадісним. Його улюблені слова — «Все буде добре» — тепер відлунює болем у серцях тих, хто його знав.
18 січня 2023 року він загинув у бою біля Бахмута. Там, де земля вже не вміщує сліз, а небо — Героїв.
І хоч ворог забрав у нас його тіло, він не зможе забрати найцінніше — нашу пам’ять і нашу любов.
Марчук Богдан Юрійович
Солдат. Оператор-радіотелефоніст. 18.01.2003 – 25.10.2024
Богдан народився в селі Понора. Ще змалечку в його очах жевріло світло — допитливість, ніжність, віра в добро. У школі — завжди усміхнений, у ліцеї — завзятий до роботи. Після завершення ДПТНЗ «Славутський професійний ліцей» він міг стати чудовим зварювальником, міг жити довго і щасливо. Але обрав інакше — обрав Батьківщину.
У 18 років став до лав ЗСУ. Молодий, відважний, мов буревій, який несе надію. Пройшов курсову підготовку із застосування іноземного озброєння. У розвідці був тим, на кого завжди можна покластись.
25 жовтня 2024 року, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Обуховки на Курщині, він загинув. Але ворог не дав можливості повернути тіло. Родина чекала… місяці тиші, місяці болю. І лише згодом — судове визнання загибелі.
Йому було всього 21…
Та він уже навіки в строю.
Про нього говорять, як про сонце у дощовий день — щирий, добрий, вірний. Його ім’я буде в серці Ганнопільської та Славутської громад — і в серці кожного, хто не забув, за що борються найкращі.
Їх могили — на небі. Їх тіла — досі на війні. А ми — тут, з їхнім болем, із їхніми посмішками в пам’яті.
Пам’ятаймо. Завжди.
Слава Героям. Слава Україні.
Пресслужба Славутського МВК.