Другого червня Славута прощалася з героєм-земляком, солдатом Цимбалюком Анатолієм Борисовичем, старшим стрільцем механізованого батальйону однієї із військових частин, розташованих в першій лінії оборони на Сході країни.
Багато небайдужих славутчан прийшло віддати шану своєму захиснику та провести його в останню путь.
До лав Збройних Сил України Анатолій Борисович був призваний під час 6 хвилі мобілізації у липні 2015 року. Навчався у Славутський загальноосвітній школі №6, після 9-го класу вступив до місцевого професійно-технічного училища, де навчився мирній професії кухаря-кондитера.
Хоч він не мріяв стати військовим, але був мужнім і сильним чоловіком. Змалку навчився покладатись лише на себе, бо осиротів: залишився без батька. Був улюбленцем бабусі й дідуся та єдиною опорою для матері.
«Він був дисциплінованим воїном, його любили і поважали, на нього завжди можна роазраховувати», – ці слова заступника командира військової частини по роботі з особовим складом якнайкраще характеризують Анатолія.
Ввечері 30 травня він добровільно вирішив змінити товаришів на посту, аби ті відпочили. Осколки ворожої міни влучили саме тоді, коли Анатолій залишився один. Поранення виявились несумісні з життям – дорогою до шпиталю серце воїна зупинилось.
Він пішов із життя зовсім рано, у 27 років… Ще жити та жити. Обірвалися молоді мрії, несповнені надії.
Анатолій був доброю і порядною людиною, цінував і шанував своїх друзів.
Якби не вмикати телевізор чи радіоприймач, можна було б забути про війну – вона ж десь так далеко – на Сході. І чи війна вона? Війна! Справжня, жорстока, де будь-хто може стати наступним двохсотим, на яку завтра можуть покликати іншого сина, батька, чоловіка.
Німий розпач відчувався в натовпі містян: скільки це ще буде тривати?
Небагатослівними і без пафосних слів були виступи керівників міста та району, товаришів по службі, представників громадських організацій: «Ми не розуміємо, чому так… Дякуємо рідним, що виховали справжнього патріота…» Їм важко давались слова, бо не було чим втішити матір, яка втратила єдиного сина, стареньких, які ховають онука.
Ми розуміємо, що живемо в умовах реальної війни: що довше триває війна, то більше ми втрачаємо!
Вічна Тобі Пам’ять і Шана, Наш Славний Герою!
Прес-служба Славутського МВК.
.
.