Герої не вмирають!

У наше місто знову прийшла біда… 

Другого лютого Славута провела в останню путь ще одного Героя – двадцятичотирьохрічного Дрозда Володимира Миколайовича, який не пошкодував власного життя на захист України.
У монастирі Святої праведної Анни славутчани разом із родиною воїна плакали та молились за упокій його душі.

Після відспівування, прощання з Володимиром відбулось у міському Палаці культури. 

Зі словами скорботи та шани до батьків і присутніх звернувся міський голова Василь Сидор.
Життя Володимира обірвалося 30 січня під час виконання бойового завдання у зоні АТО в Донецькій області.
Ще вісімнадцятирічним юнаком він був призваний у жовтні 2010 року Славутським об’єднаним військовим комісаріатом на контрактну службу до лав Збройних сил. Військову службу проходив в навчальному центрі Cухопутних військ «Десна» Чернігівської області, згодом був переведений для проходження служби в
с. Цвітоха Славутського району. На Сході воював від серпня минулого року, займав посаду старшого водія мотострілкової роти.
Побратими говорять про нього як про патріота, який гідно виконував свій військовий обов’язок, не ховався від смертельної небезпеки за спинами товаришів.
Останню дорогу героя люди встеляли квітами.
Похоронили Володимира на міському кладовищі під звуки духового оркестру. Як воїну, що загинув, захищаючи Вітчизну, йому були віддані військові почесті – салют зі стрілецької зброї. Після молитви люди виголошували: “Слава Україні! – Героям слава!”.
Обірвалось ще одне молоде життя. Він ще стільки всього не встиг зробити: одружитись, подарувати батькам онуків… Але зробив найголовніше у цьому житті – захищав Україну.
Відтак, наш святий обов’язок перед усіма полеглими славутчанинами, перед усіма українськими воїнами – зробити все, щоб Україна стала сильною, єдиною і кожен гордився б тим, що живе в країні вільних, хоробрих та незламних людей! 
ЖІНКО, ЧОГО ВИ ПЛАЧЕТЕ?.. 
Ваш син-герой… 
Ви, що не бачите… 
Ще цей хлопчина і он той… 
Героєм …був мені завжди…
з тих пір коли почав ..іти…
з тих пір…коли сказав він мама…
я так раділа…так ридала… 
Від щастя сльози проливала…
так ніби знала..ніби відчувала…
я так його тримала…так оберігала…
та все ж пішов…за іншу битись маму…
мені ж залишив вічну рану… 
А я дзвонила, кажу : “Сину,
іди додому…бо там гинуть…” 
А він: “Неправда…тут все мирно…” 
Мені від того було дивно… 
І я його чекала…так чекала….
він вернеться..я вірила..я знала…
І він приїхав не колись…а нині…
виходжу я…дивлюсь…
моє дитя у домовині… 
“Як справи синку? ну кажи, як справи?….
чого мовчиш…не хочеш подивитися на маму? Відкрий же очі…вставай…ти хочеш так лежати?
втомився , певно…вирішив поспати…
Боже … я тебе укрию…ти ж такий холодний…
живіт запав…напевно, ще й голодний…
ходи, я вже на стіл накрила…
Ходи, тебе чекає вся родина.”… 
А люди кажуть, що здуріла…
що мертву так трясу дитину…

Та, що ті люди…що вони там знають…
Мій син-герой…
ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ…

(Христя Полянська). 
Прес-служба Славутського МВК.
Розміщенно в Без категорії