Магдебурзьке право – одна з основ міського самоврядування

Починаючи з ХІІ сторіччя у Західній Європі розпочинається процес становлення та розвитку міського самоврядування, викликаний, з одного боку, зміцненням економічного становища міст, а з іншого – прагненням землевласників-феодалів отримати більший прибуток. Започаткували появу міського права привілеї надані протягом 973-1188 рр. місту Магдебургу. У 973 р. король Оттон ІІ передав місто Магдебург у власність місцевим архієпископам, які від свого імені дарували різні привілеї магдебурзькій громаді. Власне у 1188 році архієпископ Віхман дарував міщанам першу магдебурзьку грамоту. Згідно даного документу магдебурзька міська громада отримувала право скликати загальноміський схід для вирішення важливих для міста питань, а також, що найголовніше, створювати власний суд з обов’язковим виконанням його рішень. Щоправда в усіх інших питаннях життя та діяльність міста контролював війт (бургграф) та рада представників (шиффенів), яких призначав та звільняв з їх посад власник міста. Лише у 1294 році громада Магдебурга викупила посаду війта у власника міста. З цього моменту війт призначається та обирається міською громадою. У подальшому користуючись послабленням влади архієпископа міська громада добивається усе більших прав щодо самоврядування.
Незабаром, під впливом успіху Магдебурга, поширення на них подібних прав і привілеїв починають добиватися й інші німецькі міста. Фактично з цього моменту з’являється певний юридичний кодекс міського самоврядування, який отримав назву «магдебурзьке право». За цим кодексом міське населення отримувало: а) незалежність від адміністративно-судових установ власника; б) можливість вільно користуватися загальноміською нерухомістю; в) право приватної власності на міські земельні ділянки. Натомість місто зобов’язувалося сплачувати щорічний податок до скарбниці свого власника, а також виконувати інші, чітко зафіксовані, повинності.
Приблизно у XIV ст., разом з німецькими переселенцями, «магдебурзьке право», потрапляє до міст України. Одними з найперших міст право судитися за магдебурзькими нормами та створювати міську адміністрацію отримали Володимир Волинський (1324 р.), Львів (близько 1352 р.), Кам’янець-Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Кременець (1438 р.). Разом з тим, прийшовши на українські землі «магдебурзьке право» зазнало впливу та модифікації зі сторони місцевих юридичних норм та традицій. Наприклад, у 1356 році в королівській грамоті на магдебургію місту Львову зазначалося, що мають відповідати «міщани перед своїм війтом, а війт – перед ними та нашим старостою». Тобто й надалі вплив на формування і діяльність міського самоврядування мав представник власника міського поселення. Таким чином ступінь міського самоврядування залежав, як від волі власника, так і від міської громади – її сили, вмінню лагодити з власником міста. Загалом же магдебурзьке право в українських містах містило не дріб’язкову регламентацію життя міщан, а лише визначало межі особистої свободи міщан, впорядкування міських повинностей, просторову перебудову міста та норми міського самоврядування. Власне, останній чинник був найбільш важливим, оскільки з заснованих ще у XVI-XVII ст. традицій міського самоврядування ми користуємося до сьогодення.
За магдебурзькою традицією міський уряд (адміністрація) складався з війта (міського голови) та міської ради. Саме ці інституції самоуправління мали представляти та захищати громадянські інтереси міщанства.
На відміну від класичного магдебурзького права, в українських містах війт, незважаючи на виборність цієї посади, безпосередньо підпорядковувався представнику власника населеного пункту. Наприклад, у 1610 р. надаючи можливість міщанам міста Бережниці судитися магдебурзьким правом князь Януш Острозький застеріг, що війта призначатиме сам. Натомість власник міста Немиричева у 1636 р. зазначав, що міщани обрати війта можуть лише за його присутності. До основних функцій війта належала адміністративна та судова діяльність. Судочинство війт здійснював за допомогою колегії лавників. Фактично це був прообраз суду присяжних, де лавники (найбільш поважні міщани) виносили вирок, а війт його оголошував. До повноважень війта та лави належав розгляд «кримінальних, поточних та торгових справ», щоправда у випадку спірних питань учасники судових розглядів могли апелювати до власника міста або його представника. Так, у Заславі князі Сангушко в 1727 р. зазначали, що «лише після вирішення уряду та війтів, апеляція від дій яких може спрямовуватися скривдженими до Замкової влади».
Наступним важливим органом міського самоврядування була міська рада, до повноважень якої належало управління містом і міським господарством. Міськими радниками могли стати лише «люди мудрі, добрі, що досягли визначеного віку, принаймні 25 років, у місті осілі, закононароджені та законослухняні, мешкаючи у власних будинках. Очолювали міську раду бургомістри. До повноважень бургомістра, наприклад у Заславі, належало розпорядження податковими коштами та земельними ділянками міста, наглядати за правопорядком, доглядати міські укріплення та збирати міські податки.
Отже, магдебурзьке право в українських містах значно відрізнялося від класичного німецького права, що було викликано місцевими традиціями, сильною владою магнатів-власників, існуванням розгалуженої системи патронально-клієнтарних взаємин. Фактично, навіть у таких великих королівських містах, як Київ, Луцьк, Кременець, Кам’янець-Подільський, Вінниця міське самоврядування було обмежено владою королівських старост, а в приватних містах – волею свого власника. Саме від цього залежала й рівень особистої свободи міщанина. Тим не менше, саме магдебурзьке право стало основою місцевого самоврядування в українських містах, сформувало унікальну правову систему.