Перед нами сидить сивочола жінка. На очах світяться краплини сліз. Вона ні на кого не ображається. Живе і радіє Богом даному дню.
Її доля, це доля тисяч українських матерів, що в період 1979-1989 років пережили період служби своїх синів в лавах радянської армії. Саме так, пережили і прослужили довгих два роки разом зі своїми кровинками.
Погляд цієї жінки – чистий і гордий, вона наче орлиця дивиться поперед себе…
А скільки поневірянь довелось пережити, боротись за життя своїх дітей. І врешті, не здатись перед горем, сказавши всьому світові словами лесі Українки – «Ні, я жива! Я вічно буду жити, бо в серці маю те, що не вмирає!».
― Одного разу, коли я чекала листа від сина з Афганістану, згадує Ольга Давидівна Берещук, в поштовій скриньці я побачила лист, адресат написаний не рукою мого сина. Серце ледь не вирвалось із моїх грудей. Невже похоронка? Руки так тремтіли, що я не могла розірвати це лист. В голові тисяча думок, і жодна не давала мені спокою. Я ледь не впала. Але пересиливши себе, дістала із конверта листок паперу із печаткою і назвою – Подяка… Як раділо материнське серце від слів, написаних у листі. Приємно було читати, що моїм сином гордяться і поважають.
Мій син, Берещук Ігор Анатолійович, виконував свій священний обов’язок перед Батьківщиною, проходячи військову службу з 1984 по 1986 роки в обмеженому військовому контингенті в Афганістані.
Я одна із тих матерів, хто діждався свого сина з війни. Але й одна із тих, хто пережив свою дитину. Все віддала б за те, щоб батьки не переживали своїх дітей, не ховали їх.
Син мало розповідав про службу в Афганістані. Лише уривчасті розповіді про ту війну інколи доводилось мені чути.
Сильним, гарним та веселим хлопцем я відправляла його до збройних сил. А повернувся він сивим змужнілим чоловіком із порушеною психікою. Зі шкільних років Ігор займався спортом, був здоровим, але повернувся він інвалідом.
Військовий побратим мого сина розповідав, що під час останнього військового завдання, мого сина вважали пропавшим безвісти.
Після повернення сина із Афганістану, травма отримана під час бою довго нагадувала про себе – Ігор практично 1,5 року пролежав нерухомим. Далі операції і довга реабілітація. Поряд з ним, завжди була я, не жаліла своїх сил, щоб підняти сина. Я виривала його із обіймів смерті, дякуючи Богу за спасіння і підтримку.
Але отримані травми, психологічний стан підточували мого сина. І врешті, через 12 років, його не стало.
Сьогодні я сама. Немає моїх діток. Але є продовження – діти мого старшого сина. Онуки, які не забувають мене. Навідуються і допомагають.
Не забувають мене і військові побратими мого сина – постійно допомагають і вирішують мої побутові проблеми.
Усім тим, хто був в Афганістані, бажаю здоров’я та добра, витримки та сили, любові та терпіння. Будьте сильними та витривалими, любіть життя так, як його любив мій син.
Сторінку підготував
Ігор Яніцький