Важливими засобом зв’язку солдата із рідними для нього людьми була солдатська пошта.
У своїх листах Олег вітав усіх нас із святковими днями, розпитував про здоров’я, радів нашим успіхам. В одному із них просив надіслати йому посилку із солодощами. Батьки – Лідія Гнатівна та Павло Олексійович, вирішили навідатись до сина, але, простоявши на кордоні, так і не дочекались дозволу на зустріч. Ні з чим повернулись до дому. А вже через невеликий проміжок часу в нашу сім’ю прийшла повістка про загибель Лавренчука Олега Павловича. Горе, що заполонило душі родини, не зуміло витравити світлу пам’ять про сина та брата… Тоді мені було не так багато років, згадує Лавренчук Олексій Павлович, молодший брат Олега. Я не міг усвідомити, що його немає… Добре пам’ятаю свого брата, його доброту, підтримку і братську любов. Не раз, ще малого, він захищав мене, боронив від кривдників. Був веселим та життєрадісним, ніколи не нудьгував, чудово танцював брейк-данс і був першим танцюристом на танц-полі, . Полюбляв музику.
Пам’ятаю, коли Олег брався за справу, завжди доводив її до кінця. Був активним спортсменом. А ще – писав вірші.
Коли його не стало, батьків запросили до ПТУ у місті Нетішині, саме там навчався Олег і був призваний на військову службу. Ми вперше побачили зняту аматорську роботу на кіноплівку із участю живого брата, батькам було подаровано дошку, на якій викарбовано вірш, присвяченій матері. Скільки в ньому любові і тепла, ніжності і доброти. Хочу прочитати даний вірш, присвячений нашій мамі.
Маме
Я много написал стихов.
Они все больше про любовь.
Я их посвящал девчонкам.
А часто – просто незнакомкам.
А эти – посвятить хочу
Той близкой и родной,
Любимой маме дорогой.
Ты родила, вскормила грудью,
И научила меня жить.
Любить свою страну родную,
И честным, смелым, гордым быть.
И вот теперь – я точно знаю,
Не спишь, меня ты вспоминаешь.
А я служу в Афганистане,
Неподалеку от Хорстана.
Учусь военному я делу,
И выступить сумею смело,
В защиту Родины своей.
И всех на свете матерей.
Рядовий Лавренчук Олег Павлович, загинув 26.12.1987 року. Нагороджений орденом «Червона Зірка», медаллю «Від вдячного афганського народу».
Через рік після виводу військ із Афганістану до батьків завітав командир Олега, який розповів про останні дні життя сина, як він загинув…
Стався дивний випадок – Олег, обідаючи разом із своїми побратимами, вирішив вдягнути каску, тоді як усі були без. У цей момент гарячий кусок металу від снаряду рикошетом відбився від каски. Це сталося за два тижні до загибелі…
Командир привіз уламок ріжка братового автомата, який він зберіг для батьків як пам’ять про сина.
Світла пам’ять про брата збережена нашою великою сім’єю.