Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
П.Г.Тичина
Простую вулицею рідного міста, легенький вітерець ніжно цілує мене і перехожих у щічки, пестить голі гілочки дерев. Звертаю праворуч. Прямо переді мною скверик, а у ньому – пам’ятник-погруддя Ф.М.Михайлову. На постаменті пломеніють штучні гвоздики. Зупиняюсь… Здалося, що і вітерець притих, лише пошарудів біля квітів… Змовк. Стою у задумі, а в пам’яті спливає розповідь прабабусі про цю людину. Подумки дякую Герою за своє безхмарне і щасливе дитинство. Кидаю погляд уперед, впевнено переходжу дорогу і схиляюсь перед іменами тих, що віддали своє життя за наше сьогодення. Тут їх сотні. Кожна табличка із прізвищем та ініціалами загиблих славутчан ніби промовляє: «Живіть і за нас, доспівайте, що ми не встигли, доробіть, що ми не доробили, посадіть, що ми не посадили». Очима відшуковую п’ятий ряд і читаю дороге прізвище свого прадідуся, якого ніколи не бачила, але знаю про нього все, що розповіла бабуся. Уявляю його смуглявим, високим, і з приємним поглядом голубих очей, небесних, як казала бабуся.
Ось до цього святого місця підходить уже немолода пара. Жінка погладила долонею табличку, витерла сльозу.
Мимо поспішають люди, але, зрівнявшись із цим місцем, притишують ходу, мабуть, у кожного щось щемить коло серця, адже тут зберігається пам'ять про тих, хто віддав своє життя, щоб народ наш український жив, не перевівся, щоб Правда про нього лунала по світу.
Пам'ять… Людська пам'ять зберігає все. Завдяки їй народ є невмирущим.
Скільки лиха прийшлось пережити моєму народу, але він вистояв, переміг і став ковалем власної долі.
Трагічною сторінкою в житті мого народу була Друга світова війна, яка осиротила майже кожну родину. Про ті часи я читала і дізнавалась із книг О.П.Довженка, А.С.Малишка, О.Т.Гончара, П.Загребельного. Тяжко було, адже вистачало і зрадників, і невмілого керівництва з боку «мужів» тоталітарної системи, і переслідувань, та віра у правду держави, у силу народу витримала екзамен на міцність.
Відрадно, що у цій боротьбі відзначилися і мої земляки: Л.Паперник, А.Одуха, А.Андрощук та інші. Сьогодні їхніми іменами названо парки, вулиці, їм відкрито пам’ятники, про них розповідають експозиції у музеї, бо вони – Герої нашого краю, бо подвиг їхній безсмертний.
З перших днів окупації жителі Славути стали на шлях боротьби проти ненависного ворога, створювали підпільні антифашистські групи, яких наприкінці 1941 року нараховувалось у районі 20. Діяльність підпільників міста активізувалася після повернення лікаря-патріота Ф.М.Михайлова.
Восени 1941 року загарбники організували у Славуті центральний збірний табір Правобережної України для поранених і хворих бійців, які потрапили у полон, назвавши його «Грослазарет Славута, табір 301». Табір військовополонених розмістили у колишньому військовому містечку, одночасно тут перебувало до 15-18 тисяч чоловік. Голод, холод, мордування, варварські експерименти призводили до того, що у цьому «лазареті» смерть скошувала щоденно до 300 чоловік. Частину із них вдалося врятувати завдяки підпільникам. Визволені військовополонені вливалися у партизанські загони і мстили фашистам.
Надзвичайна комісія для розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників встановила, що у славутському таборі гітлерівці замучили і розстріляли 150 тис. солдатів і офіцерів. Сьогодні це місце є святим для славутчан, тут упорядковуються Поле Пам’яті, будується меморіальний комплекс, бо «ніщо не забуте і ніхто не забутий». Подвиг народу у боротьбі із фашизмом безсмертний. Тож нехай вічно живе у наших серцях пам’ять про героїв, нехай вчуваються їхні голоси у гомоні рік, у співі птахів, у цвітінні квітів, нехай прекрасним і щасливим буде наше життя, бо дуже дорогою ціною за нього заплатили наші предки.
І живуть у пам’яті народу
Його вірні дочки і сини,
Ті, що не вернулися з походів
Грізної, великої війни.
І cкільки не проминуло б літ, не змінилося б поколінь, а ця сторінка з життя мого народу буде вічно передаватися нащадкам, щоб пам’ятали і берегли найдорожче – мир і дружбу на планеті.
Їх життя, їх помисли високі,
Котрим не судилось розцвісти,
Закликають мир ясний і спокій,
Як зіницю ока, берегти.
В.Симоненко
Талемонюк Юлія, 11 класу
ЗОШ І-ІІІ ст. № 6
( вчитель української
мови та літератури
Бунда Г.С.)