Липень. 1941 рік. На розпечених сонцем полях видніються трупи солдатів, вдалині чутно вибухи гармат та бомб.
Я пробігав непомітно повз палаючі будівлі, ухиляючись від куль фашистів. Забігши в один з будинків, я сховався в квартирі під номером сорок три. Я сів на підлогу, дістав фотографію, на якій була моя сім'я. Було дуже тяжко на серці, бо я не знав, де мої найрідніші люди. Перевернувши знімок, я прочитав напис фотографа: “На пам'ять сім'ї Архіпових! Володимиру, Зінаїді та їхнім дітям — Марії і Роману. 21 червня, 1941 р.” Володимир Архіпов, підполковник, мій батько. Архіпова Зінаїда, продавець у військторгу, моя мати. Марія Архіпова — це моя сестра чотирнадцяти років. Ну а я, Роман, війну зустрів в дванадцять років. Батька в перший же день відіслали в Москву. А жили ми тоді в Смоленську. Про матір з сестрою я нічого не знав, адже в той жахливий день вони пішли за продуктами, так і не повернулися. Раптом мої спогади перебив гучний звук. Я не міг зрозуміти, що це, але швидко отямився і усвідомив, що потрібно кудись бігти. Сховавши фотографію в нагрудну кишеню, я вибіг з будинку і зрозумів, що вчасно, бо через декілька секунд від нього залишилося дуже мало. Німецькі окупанти скинули бомбу. Мені було дуже страшно, адже я не помітив за години дві жодного солдата Радянської армії. Хотілось пити, я навіть не знав котра година, який день. Мені здавалося, що з початку війни пройшло дуже багато часу, ціла вічність. Я біг в невідомому напрямку з усіх сил, але раптом тіло втратило контроль і я знепритомнів.
Прийшов до тями я в дивному приміщенні, схожому на підвал. Там я побачив багато людей, але вони були змучені та виснажені, тому не помітили того, що я опритомнів. Мені не довелося довго чекати, адже через хвилин шість до мене підійшов чоловік і заговорив російською:
– Ну як ти? – запитав, як потім виявилось, лікар.
– Голова йде обертом, – прохрипів я.
– Ну, звичайно, стільки без води пробути.
– А де ми? – підіймаючись з землі, поцікавився я.
– Ми в підвалі. Зараз знаходимося під військторгом.
Після слова військторг всередині мене щось вибухнуло і серцебиття прискорилось, бо згадав про сестру і матір. Я підскочив і побіг до командира, який вирішував якісь проблеми зі старшим лейтенантом.
– Товаришу командире! Товаришу командире!
– Чого тобі, хлопче?
– Ви знаєте, де моя мати і сестра?
– Прізвище!
– Архіпов Роман! – вигукнув я.
– Я змушений повідомити тобі жахливу новину… будь мужнім, сину! Твою матір розстріляли ще на третій день, а сестру взяли в полон.
Я був до глибини душі вражений цією звісткою, мені не хотілось жити, але командир сказав, що пишається мною як чоловіком, і це мене підбадьорило.
Я втішав себе думкою про те, що все це пекло припиниться, але раптом пролунала жахлива сирена, і я про всі свої думки забув. Після пронизливого звуку прозвучав голос німця. Я не розумів, що він каже, але поряд був хлопець, який перекладав. Фашист наказав, щоб всі виходили по одному, бо вони оточили те місце, в якому ми були. Командир сказав зробити так, як він звелів, тому що людей в підвалі було дуже мало. Нас було п'ятнадцять, ми виходили по одному і не дуже швидко. Окупанти дозволяли собі з силою підштовхувати жінок з немовлятами на руках. Деякі падали і їх розстрілювали на місці. Я дивився на це ще дитячими очима і зовсім не розумів: чому ці люди такі жорстокі? Невже в них немає дружин і дітей? Не можна бути такими бездушними… Нас вели через ліс. Я не знав, куди ми йдемо, було дуже страшно. Йдучи, німці співали свій гімн. Мене нудило навіть від їхньої вимови, не хотілось слухати їхній бридкий спів. Годину потому мені вдалося забитися в останні ряди полонених, і поки супроводжуючі наглядачі не звертали на мене уваги, я зміг заховатися в дуплі дерева. Дочекавшись того, що їхні голоси перестали чутись, я вискочив з дупла і швидко побіг якомога далі від цього місця. Я довго біг, потім йшов, навіть повз на колінах, бо сили зовсім не було. Нарешті я побачив порожнечу між деревами і дуже зрадів, бо то було поле. Я піднявся з колін і впевнено пішов до нього. Йшов у невідомому напрямі і мене не покидала думка про те, що знайду наших. І не дарма. Пройшовши чималу відстань, мені здавалося години три, я побачив штаб Радянської армії. Я пришвидшив крок…
26 серпня 1945 року Роману Архіпову була вручена медаль “За бойові заслуги”… Посмертно…
Він пришвидшив крок і наступив на міну, так і не дійшовши до штабу. На місці його загибелі знайшли дивом вцілілий напівобгорілий щоденник. Він записував в нього все, що відбувалося, що відчував навіть тоді, коли їх лісом вели окупанти. Цей щоденник зараз знаходиться в надійних руках його рідної сестри Марії, яка відважно йшла проти німців і вийшла з війни живою. Щороку вона приходить на братську могилу і вітається з ним посмішкою, а не як інші — слізьми.
Ні, рідню не розлучили. В серці Марії і досі живе завжди усміхнений, життєрадісний братик — Роман.
учениця 9 класу
НВК “ЗОШ І-ІІІ ст., гімназія”
ЦАРУК
ОЛЬГА МИКОЛАЇВНА,
Вчитель-консультант:
Конончук Г.А.