Присвячую матері Петра Коробчука
з с. Красносілка Славутського району,
який у квітні 1980 р. пропав безвісти,
виконуючи інтернаціональний обов’язок
в Афганістані
Стоїть на дорозі в задумі мати
Сива, мов та зима,
Стоїть і чекає з армії солдата –
Сина чекає вона.
Липневий день сімдесят дев’ятого
Назавжди пам’ятаємо ми,
У цей день проводжали ми брата
У солдатські, армійські ряди.
Обняла мати сина, заплакала –
Перед нею не просто юнак
Перед нею кремезний, високий,
Молодий і статний вояк.
Листи йшли один за одним:
– Все добре у мене. Як ти? Як брати?
Не хвилюйся, мамо, не треба,
Вам потрібно здоров’я своє берегти.
День травневий був сонячний, теплий
Ніщо не віщувало біди…
Воєнком постукав у двері й сказав:
«Син Петро ваш пропав безвісти…»
Мати пильно дивилась у вічі,
Може жарт, може помилка це?
Запитала один раз і двічі,
Сльози хлинули їй на лице.
Пропливають роки, мов хмаринки,
Стали батьками діти її,
Та кожен день середнього сина
Мати чекає з чужої війни.
На столі фотографія Петі
З чорною стрічкою на краю,
– Де ти, моя дитино?
Озовись, дай звістку, прошу.
Серце матері болить так нестерпно,
На скронях побільшало сивини:
– Де ти, сину, скажи, я полину до тебе,
В ту державу, де навіки залишився ти?
Де ті скелі круті Кандагару,
Де ті ріки вузькі гірські,
Що забрали дитину у мене –
Ти орлом хоч на мить прилети.
Ти приснись мені, постукай у віконце
На світанку чи уночі,
Щоб на мить засвітилося сонце
В материнській зболілій душі.
Тридцять літ чекає мати сина,
Тридцять літ оплакує його.
– Де ти, сину? Жде тебе родина,
Кожен день я виглядаю у вікно.
Стук у двері: може звістка нова,
Може скажуть добру новину.
– Син Петро повернеться додому,
Поцілує материнську сивину.
Тридцять літ, як день один минули
Навіває спогади весна…
«Боже милостивий, я благаю
Може хоч якусь надію дасть мені вона».
Стоїть на дорозі в задумі мати,
Сива, мов та зима
І ніхто їй не може й сьогодні сказати,
Чому її сина забрала афганська війна…
Війна! Афганська! Чеченська!
Будь проклята ти навіки,
Якщо молоді кремезні хлоп’ята
З життя через тебе пішли.
***
Прийди до мене, сину, хоч уві сні (нарис)
Легкий прохолодний вітерець дмухав у відчинене вікно, посилаючи у кімнату теплі сонячні промінчики. Кімната була маленька і затишна. Гарно вибілені стіни виблискували бурштиновим блиском. На столі в траурній стрічці стоїть фотографія сина, а біля неї великий духмяний букет бузку. Хтось постукав у двері. Наталія Романівна ніяково і стривожено піднялась з високого крісла і поспіхом вийшла назустріч.
– Доброго дня. Ми члени загону «Пошук». Збираємо матеріали про воїнів-афганців. Розкажіть нам, будь ласка, про вашого сина Петра. Вибачте, що ми без попередження.
– Що ви, діти! Я дуже рада таким гостям. Зараз пригощу вас чаєм і пиріжками. Заодно і поговоримо.
На мить у кімнаті запанувала тиша, ніби-то жінка збиралася з думками.
… Навіть не знаю з чого почати. Петя був третьою дитиною в сім’ї. Вчила всіх синів бути добрими і трудолюбивими. В школі навчався старанно. Після школи вступав до вузу, але не пройшов по конкурсу, а в липні пішов в армію. В листах Петя не розповідав про свою службу, лише писав, що має багато друзів і після армії обов’язково піде навчатися у військове училище.
Та не судилося збутися його мріям. В той травневий день ніщо не віщувало біди. Але пам’ятаю, як під’їхав автомобіль, з якого вийшли військові. Спочатку я подумала, що це син Микола. Він же у мене військовий. Та коли побачила голову сільради, материнське серце відчуло щось недобре. Руки і ноги потерпли. В очах потемніло. А далі… все, як в тумані.
Спочатку було дуже важко, не вірила у смерть сина, жити не хотілось, але подивилась на трьох синів, яким так потрібна материнська підтримка, і заприсяглася – разом з ними пережити цю важку втрату.
Ось так рік за роком уже зустрічаю тридцять другу весну без Петі. Діти допомагають мені в усьому. Діти й онуки – ось справжній вінець для мене. Заради них і живу.
– Дякуємо, Наталіє Романівно.
– А можна ми ще до вас прийдемо, просто посидіти з вами, поговорити, щось допомогти?
– Та, звичайно, заходьте. Буду дуже рада. До побачення, діти.
Задзвонив телефон. Мати поспіхом пішла у хату. З кимось розмовляла, але голос у неї був якийсь сумний і схвильований.
Я стояла поруч і дивилась на цю мужню жінку, яка, розповідаючи дітям про свого сина, як про живого, не зронила жодної сльозинки. А коли діти пішли, якось задумливо подивилась їм у слід і мовила: «Бережи їх, Боже!»
Мати скінчила розмову і пішла в свою кімнату. І там, схилившись над фотографією Петра, вона гірко заплакала і мовила: «Де ти, сину, прийди хоч уві сні!»
Галина Петрівна Коробчук
вчитель української мови і
літератури ЗОШ І-ІІІ ступенів №7
м. Славути