День Незалежності України – національне свято

Держава як соціально-організаційний інститут являє собою систему взаємодії численних соціальних спільнот і державно-управлінського апарату. Шлях України – це шлях побудови самостійної демократичної незалежної правової держави, а не держави тільки етнічної . У цьому – джерело нашої внутрішньої стабільності і міжнаціональної злагоди. Відродження національної свідомості – складний і багатоступеневий процес втілення в життя національної ідеї створення дійсно економічного заможного соціально здорового суспільства. Зберегти незалежність, збудувати міцну державу – наш святий обов’язок перед попередниками, які були корінням, джерелом української державності, які залишили нам у спадок любов до Батьківщини, вивірені часом і випробуваннями кращі риси народної душі, національного характеру.
Підсумки минулих 20 років потребують осмислення. А загалом і визначення – куди спрямовано наш шлях, чи таким він нам видавався у серпні 1991 року? Незалежність і державність зріли у глибинах нашої тисячолітньої минувшини і проростали навіть у часи бездержавності, національного та соціаль¬ного гніту. Успіх нинішнього українського суспільства значною мірою зале¬жить від того, чи зуміємо ми об’єктивно проаналізувати власний історич¬ний досвід, зокрема, усвідомити, як формувалась і функціонувала українсь¬ка державницька ідея.
Прагнення бачити свою країну вільною дало сили підняти Україну з руїн. Завдяки небайдужості до майбутнього, завдяки розумінню, принциповості й надзвичайній напо¬легливості у відстоюванні права на власний вибір в Україні утвердилося громадянське суспільство, відродилося національне самоусвідомлення. В останніх опитуваннях більшість гро¬мадян України назвали нашу державу справді незалежною.
Сьогоднішній День незалежності України прийшов як результат тисячолітньої боротьби українського народу за право мати свою національну державу, яка повинна стати запорукою успішного культурного і політичного розвитку суспільства. Успіх нинішнього українського державотворення значною мірою залежить від того, чи зуміємо ми об’єктивно проаналізувати власний історичний досвід, зокрема, усвідомити, як формувалася і функціонувала українська державницька ідея. Процес зародження й розвитку цієї ідеї виявився довготривалим, складним, а на деяких етапах й вельми суперечливим. Це великою мірою зумовлено надзвичайно непростою історичною долею українського народу, численними перешкодами на шляху становлення його етичної самосвідомості.
Незалежність нашої держави стала реальністю. Україна має свій герб, прапор, гімн і державну мову. Проте боротьба за національну культуру, за українську мову, а відтак і за державу – ще попереду. Базовими рисами майбутнього мають стати висока професійність, творчість, комунікативна духовність, які формуватимуть у різних верств і груп населення виважені духовні та моральні орієнтири, життєві цінності, закладатимуть підвалини відповідної соціальної поведінки. За час своєї незалежності Україна подолала шлях від формальної республіки у складі колишнього СРСР до відомої у світі держави.
Сьогодні кожному громадянинові нашої держави зрозуміло, що Україну чекає тернистий, важкий і довгий шлях входження у світовий простір. Шлях України – це шлях побудови самостійної демократичної незалежної правової держави, а не держави тільки етнічної. У цьому – джерело нашої внутрішньої стабільності і міжнаціональної злагоди.
Обов'язковою складовою будь-якого процесу державотворення є національна ідея, яка ще ґрунтовно не розроблена і чітко не визначена. А саме вона, як засвідчує історичний досвід, є особливо важливою в кризові періоди. Національній ідеї як консолідуючому чиннику суспільства альтернативи немає. Варто нагадати, що цей чинник об'єднує народ економічно прогресуючих країн. Тому цілеспрямоване визначення національної ідеї є для нашого суспільства винятково важливим завданням.
День Незалежності України – головне державне свято України, що відзначається щороку 24 серпня на честь прийняття Верховною Радою УРСР Акту проголошення незалежності України, що прийнято вважати датою утворення держави Україна в її сучасному вигляді.
Уперше День Незалежності України було відзначено 16 липня 1991 року – в пам’ять про те, що рік тому – 16 липня 1990 року – Верховна Рада Української РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Одночасно того ж 16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР ухвалила постанову «Про День проголошення незалежності України». В ній зазначено:
Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки постановляє:
Вважати день 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України.
Згодом, 18 червня 1991 року, було внесено відповідні зміни до статті 73 Кодексу законів про працю Української РСР, унаслідок чого в переліку святкових днів з’явився запис: «16 липня – День незалежності України».
Здобуття суверенітету кожної держави – це перший її крок у досягненні свободи й незалежності, крок до соціально-економічного та духовного прогресу, благополуччя й добробуту народу. Україна стала на цей шлях після того, як переконалася, що центр, загальносоюзні органи і відомства відверто прагнуть і надалі диктувати республікам колишнього СРСР свої закони, зберігати у відносинах з ними панівне становище, хазяйнувати тут, як у колоніях.
Виходячи з цього та виражаючи волю й прагнення українського народу, Верховна Рада України 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України, який відповідає споконвічним інтересам усього народу республіки. Його, згідно з Декларацією, становлять громадяни України всіх національностей, повага до прав яких зафіксована в цьому документі.
Декларація проголосила державний суверенітет України, невід’ємне право української нації на самовизначення, верховенство і самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території. В цьому документі закріплюється виключне право народу України по володінню, використанню й розпорядженню національним багатствами республіки. Самостійно встановлюючи порядок організації охорони природи на своїй території, Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, здоров’я його молодого покоління.
У розділі про культурний розвиток Декларація проголошує самостійність України у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, які проживають на території республіки, право на вільний національно-культурний розвиток. Україна виявляє також турботу про задоволення національно-культурних, духовних і мовних потреб українців, що проживають за межами республіки.
Україна, згідно з Декларацією, має право на власні Збройні сили, внутрішні війська і органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді України. Визначається також порядок проходження військової служби громадянами республіки та урочисто проголошується мирна зовнішня політика і постійний нейтралітет, активне сприяння зміцненню загального миру і міжнародної безпеки. Україна є суб’єктом міжнародного права, вона здійснює безпосередні відносини з іншими державами, визнає переваги загальнолюдських цінностей над класовими.
Ідеї Декларації зі схваленням сприйнято в усіх куточках України, вони позначилися на зближенні різних політичних сил, партій і рухів. Одним із свідчень суверенності України стали переговори між нею та іншими республіками про економічне та політичне співробітництво, відносини в духовній сфері. Важливою подією стало підписання 19 листопада 1990 р. Договору між суверенною Україною й суверенною Росією, який має служити зміцненню їхнього всебічного співробітництва. Уперше вони підписали такий важливий документ не через центр, не за вказівкою згори, а за взаємною домовленістю їхніх Верховних Рад і урядів. У Договорі проголошено, що відносини між обома республіками мають розвиватися на основі рівності, добросусідства й невтручання у внутрішні справи одна одної. Подібні договори, міжурядові угоди Україна майже одночасно уклала також з Білорусією, Узбекистаном, Туркменією, Казахстаном, Латвією, Грузією та іншими колишніми республіками СРСР.
Подальший поступ до свободи й незалежності республіки було прискорено в зв’язку зі спробою державного перевороту 19-21 серпня 1991 р. 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Акт проголошення незалежності України.
«Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом OOH та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України.
Територія України є неподільною і недоторканою.
Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.
Скликана 24 серпня позачергова сесія Верховної Ради України розглянула одне, але надзвичайно важливе для дальшої долі народу питання: про політичну ситуацію в республіці й заходи, яких необхідно вжити, щоб не допустити можливості повторення подібного в майбутньому. Головним, справді історичним наслідком роботи сесії було проголошення Акту незалежності України.
Отже, день 24 серпня 1991 р. став поворотним, він відкрив нову еру в історії України. У наступні дні Президія Верховної Ради прийняла постанови про департизацію державних органів, установ та організацій, про власність Компартії України та КПРС на території України, Указ про припинення діяльності КПУ тощо.
Акт проголошення незалежності 1 грудня 1991 року підтвердив народ на Всеукраїнському референдумі, виникла потреба змінити дату святкування Дня незалежності України. Тож 20 лютого 1992 року Верховна Рада України ухвалила постанову «Про День незалежності України». В ній зазначено: Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, Верховна Рада України постановляє:
1. Вважати день 24 серпня Днем незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України.
2. Постанову Верховної Ради Української РСР «Про День проголошення незалежності України» від 16 липня 1990 року вважати такою, що втратила чинність.
Відповідно до цього 5 червня 1992 року Верховна Рада України постановила: у частині першій статті 73 Кодексу законів про працю України слова «16 липня – День незалежності України» замінити словами «24 серпня – День незалежності України». Тому від 1992 року День незалежності України щороку відзначається 24 серпня.
1 грудня 1991 р. сталася подія справді історичної ваги: понад 90 відсотків громадян, що взяли участь у Всеукраїнському референдумі, незважаючи на шалений опір імперських структур колишнього СРСР, висловилися за те, щоб Україна була незалежною. Нагадаємо, що це була третя спроба здобути незалежність. Перша під керівництвом Б. Хмельницького у 1648–1654 рр., друга – під керівництвом М. Грушевського та В. Винниченка у 1917–1919 рр. Третя – в 1991 р. Отже, здійснилася віковічна мрія українського народу. На політичній карті світу з’явилася нова самостійна держава. Того ж дня голосами понад 61 % виборців, які взяли участь у голосуванні, що становило понад половину включених у списки виборців, президентом України обрано Л. М. Кравчука.
Після схвалення народом незалежності України й виборів її Президента у країні в цілому, в республіці зокрема створилася якісно нова ситуація. Наслідки Всеукраїнського референдуму прискорили остаточне зруйнування влади центру над республіками країни, поховали будь-яку надію на відтворення Союзу.
За цих умов керівництво України, республіки Беларусь та РРФСР виявило сміливу й життєво важливу ініціативу. Зібравшись на початку грудня 1991 р. в Мінську, вони відзначили, що об’єктивний процес виходу республік зі складу Союзу PCP і утворення незалежних держав став реальним фактом, отже, СРСР як суб’єкт міжнародного права й геополітична реальність припиняє своє існування. Президент України Л. М. Кравчук, Президент РРФСР Б. М. Єльцин і Голова Верховної Ради Республіки Беларусь С. С. Шушкевич констатували також, що недалекоглядна політика центру призвела до глибокої економічної і політичної кризи, до розвалу виробництва, катастрофічного зниження життєвого рівня усіх верств суспільства, до міжнаціональних конфліктів з численними людськими жертвами та до соціальної напруженості в багатьох регіонах колишнього СРСР.
Виходячи з цього, вони 8 грудня 1991 р. підписали Угоду про створення співдружності незалежних держав (СНД), до якої можуть приєднатися як члени колишнього Союзу PCP, так і інші країни, які поділяють цілі і принципи цієї угоди.
Такими були події, що знаменували собою новий етап розвитку національно-визвольного, демократичного руху в Україні. Відбулися помітні зміни у суспільно-політичному житті, розвитку української мови, взаємовідносинах між владою і церквою, у зростанні національного самоусвідомлення. Дедалі вільніше стало дихати в українському домі, в якому спільно проживають люди багатьох національностей. Було затверджено такі державні символи України як синьо-жовтий прапор, гімн "Ще не вмерла Україна" та герб у вигляді тризуба. Все це започаткувало епоху реального прямування суверенної і незалежної України до статусу великої європейської, а отже й світової держави.
Проголошення Україною свого суверенітету і незалежності викликало в світі надзвичайно позитивну реакцію. За короткий час десятки держав різних континентів заявили про своє визнання України. Багато які з них стали на шлях встановлення дипломатичних відносин, включилися в економічне й науково-технічне співробітництво, у скрутний для нашого народу час подали Україні помітну гуманітарну допомогу. За станом на початок березня 1992 р. 104 країни світу визнали незалежний; статус нашої держави, а 47 – встановили з Україною повномасштабні дипломатичні відносини.
Проголошення незалежності викликало появу двох різнорідних процесів: перший – здобуття Україною, як одного із регіонів колишнього СРСР, незалежності, отримання статусу самостійної держави, а другий – ліквідація авторитарно-бюрократичної системи, прагнення створити нову систему суспільних відносин, базуючись на ідеях громадянського суспільства, багатопартійності.
Ситуація, що склалася в Україні на початку 90-х років, характерна не самостійною інтеграцією різних політичних сил у більш широкі суспільні структури, а намаганням держави вплинути на такий процес, адміністративним шляхом створити суспільно-політичну підтримку існуючій владі, впливати на становлення державного управління у таких напрямах: формування національної державності, звільнення від влади структур колишнього СРСР; зміна у функціях та повноваженнях законодавчої та виконавчої влади; гарантування безпечного, вільного існування та розвитку людини і громадянина. Критеріями держави-суспільства як складної органічної соціальної системи виступили: наявність політичної автономії з власними державними інститутами; існування пірамідально-ієрархічної структури; необхідний мінімум соціальної солідарності, власне соціально-гравітаційне поле, при якому сталість суспільства забезпечується існуванням різних інститутів, зокрема, політичних партій; функціональна збалансованість, яка досягається системним фактором діяльності як органів влади, так і окремих громадян та їх об’єднань.
У 1991 р. постала потреба не просто “націоналізувати управління” в Україні, а створити нову структуру органів влади на всіх рівнях, демократично інтегрувати інтереси держави й суспільства. Із прийняттям Декларації про державний суверенітет виникла необхідність по-новому осмислити всю систему організації влади, базованої на поділі державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Закон “Про зміни і доповнення Конституції УРСР” (1990 р.) ліквідував монополія на владу КПРС, визначив принципово нові засади формування органів влади, такі як виборність та альтернативність.
З метою вдосконалення структури державного управління формувався новий вищий орган виконавчої влади – Кабінет Міністрів УРСР, який визнавався найвищим органом державного управління УРСР. Виконавча складова системи державного управління України вперше отримала самодостатній характер (з точки зору ефективності та “позапартійності” державного управління), що кардинально змінило суть такого управління: з союзно-республіканського (як частини СРСР) на державницький (формування органів державного управління суверенної країни). Акт проголошення незалежності України закріпив право народу України мати незалежну державу, створювати власні органи влади.
Еволюційним кроком у процесі державотворення стало впровадження у державний управлінський механізм інституту Президента України (1991 р.), визначення Президента найвищою посадовою особою української держави, главою виконавчої влади України. Це дозволило на конституційному рівні у 1996 році обрати найефективнішу форму організації влади та державного правління у вигляді президентсько-парламентської республіки. Президент виступив гарантом не лише розвитку процесу набуття незалежності й дотримання законодавства. Глава держави виступив інтегратором суспільства і держави, суспільної взаємодії, гарантом сталості державотворення, самостійним і найвпливовішим суб’єктом системи влади.
Розвиток української державності та нова орієнтація економіки на ринкові реформи у 1991 р. започаткували оновлення всієї системи державного управління у нашій державі. Вибори Президента України і референдум, проведені у грудні 1991 року, закріпили незалежність України, змінили принципи формування управлінських рішень, перевели державне управління із вузькопартійного спектру до представницької сфери суспільно-політичних відносин.

Провідний спеціаліст відділу правової роботи,
правової освіти, державної реєстрації нормативно –
правових актів та легалізації об’єднань громадян
Славутського міськрайонного управління юстиції О.Ю. Марисюк

Розміщенно в Без категорії