З Олександром та Валентиною Слободенюками я познайомилась зовсім недавно. Разом вони лише два роки, та дивлячись на них мимоволі думаєш, що знають вони один одного вже набагато довше. Здавалося б звичайна українська родина, з власними життєвими принципами та простими людськими мріями, якби не одна особливість… Ці люди незрячі…
Народились Олександр та Валентина в різних містах та навіть областях. Валентина родом зі славного міста Львова. Життєва стежина привела її разом з дочкою Анею та батьками до міста Славути п’ять років тому. Оскільки уся родина її батьків проживає саме на Славутчині. Напевно їдучи сюди вона навіть і не сподівалась, що саме тут зустріне свою долю, свого майбутнього чоловіка. Валентина не бачить вісім років. Хворіючи на короткозорість вона з часом почала втрачати зір. Одна операція не допомогла, а в іншій, згідно з рекомендаціями лікарів, уже не було необхідності. Олександр народився в селі Вачів. До восьмого класу навчався у Кам’янець-Подільській спеціалізованій школі-інтернаті для слабозорих дітей. Далі навчався в селі Улашанівка в звичайній загальноосвітній школі. Проблеми з зором в Олександра почались ще змалечку. З часом почав втрачати зір остаточно. Поїхав на операцію до Одеси, яка виявилась невдалою. На наступну просто не змогли вчасно назбирати достатньо коштів. Відтак також повністю втратив зір. Близько п’ятнадцяти років Олександр не бачить. Яскраві барви світу в одну мить замінила суцільна темнота.
«Приїхавши до Славути я не знала, що тут також є Українське товариство сліпих», – згадує Валентина, – «Уже пізніше мені сказали, що тут також діє УТОС, а зустрічі відбуваються один раз на місяць. Саме під час однієї з таких зустрічей ми й познайомились». Довгими телефонними розмовами вони розповідали один одному про себе. Поки не зрозуміли, що повинні бути разом, що не хочуть більше ніколи розлучатись. І їх не влаштовують зустрічі «один раз на місяць». Мабуть саме їхнє кохання можна назвати чесним, чистим та справжнім. Оскільки вони змогли пізнати лише внутрішнє наповнення, внутрішню красу один одного. «За чоловіком я як за кам’яною стіною», – продовжує, – «Він для мене надійна опора, вірний друг та люблячий чоловік. А ще він майстер на усі руки. Нещодавно відремонтував дитячу колиску. Готує також Олександр. До речі правду кажуть, що чоловіки найкращі кухарі. Ми часто з ним жартуємо, що Олександр в нашій сім’ї виконує роль няні та кухаря, а я покоївка. Бо направду дуже люблю прибирати, мити. Узагалі полюбляю чистоту».
Напевно, чи не найбільшим щастям для кожної родини, як у минулі часи, так і сьогодні було, є і залишається народження дитини. Подарувавши світові нове життя, кожна мати віддає йому частинку себе, свою безмежну любов, повторюючись у народженому маляті. Батьківство дає можливість кожній подружній парі відчути себе потрібними, зрозуміти, що сенс людського життя – це продовження роду. Саме таким сенсом у житті для подружжя Слободенюків став синочок Вадим, який народився через рік щасливого подружнього життя. На запитання як вони наважились народити дитинку та чи було їм страшно Валентина відповіла: « Я ніколи не могла навіть подумати про те, що в мене буде ще одна дитина. Тим паче дочку я народжувала ще коли була повністю зрячою. Страх був шалений, але спокій та врівноваженість Сашка, упевненість, що все насправді буде добре посприяло тому, що ми наважились на дитину. Наші діти – усе що в нас є, вони наша опора, наше життя. Їх майбутнє залежить від нас, а наше майбутнє залежить від них. Звичайно немаловажною є й підтримка наших батьків. Але ми стараємось усе робити самі».
«Інколи люди через труднощі та вади закриваються у собі і думають, що життя для них закінчене, жаліють себе і не хочуть розвиватися. Думаю, що це неправильна позиція. Потрібно йти у ногу з часом. Головне – бажання, тоді неможливого немає!» – наголошує Олександр, – «Для мене найдорожче у житті – це моя родина.»
У теплій розмові з подружжям я мимоволі спостерігаю за ними. Усі рухи подружжя доведені до автоматизму, вони чудово орієнтуються у квартирі. Впевнено з безмежною любов’ю поводять себе із синочком. Одразу стає зрозуміло: це не незрячі непристосовані до світу, це світ не пристосований до них. Їхня квартира наповнена коханням і дитячим сміхом, теплом, радістю і щастям. У подружжя є мрія – власна квартира, адже зараз вони винаймають житло. Слухаючи Олександра та Валентину мені, чомусь, здалося, що все у них буде добре, що усі їхні мрії та задуми обов’язково здійсняться. Вони сильні, самодостатні, впевнені у собі. І ніщо на цьому світі не змусить їх засумувати. «Мрії збуваються!», – посміхаються Валентина та Олександр.
Редакція «Вісті громади».
+380384272241 visti_sl@ukr.net