Сестрина любов

Невпинно рухається стрілка часу. Але пам’ять не зітреш. У ній закарбувались миті життя де ще все так близько і зігріте серцем цієї гарної та надзвичайно розумної і ерудованої жінки, де згадується її веселий сміх та життєві поради молодим колегам. Ось уже скоро рік, як немає з нами Соколянської Ніни Прокопівни. У її житті не було легких доріг, вона йшла попереду, коли було потрібно вистояти за правду, не ховалася від труднощів.
Родина Соколянських походить із задніпровського краю. Після закінчення навчання в Одеському університеті у 1940 році, молода сім’я Соколянських – Прокіп Андрійович та Олена Григорівна з маленькою донькою Ольгою були направлені працювати учителями до педучилища у с.Дермань, Мізоцького району. Але 1941 рік перекреслив плани молодих учителів, їм довелося евакуюватися на південь – у село Ряська, Нехворощанського району, Дніпропетровської області. Саме у цьому селі, у маленької Ольги, відбувся двобій із німецькою армією, так потім жартома уся родина буде згадувати як дівчинка розбила люстерко і розсипала зубний порошок із сумки німецького солдата…
У тому селі, – згадує Ольга Прокопівна Пампощук (Соколянська), – батькам довелось працювати у німецькому колгоспі. Робота була важкою та виснажливою, працювали від світанку до темної ночі.
Коли цю місцевість, після Сталінградської битви, поступово звільнили від солдат німецької армії, молода дружина з чотирма дітьми почала працювати у місцевій школі, а Прокопа Андрійовича призвали на фронт.
Після закінчення війни, батько повернувся і поїхав назад, на Західну Україну. Його запросили викладати у Луцькому педагогічному інституті, але скрутне матеріальне становище у післявоєнний час завадило переїзду великої сім’ї до Луцька. Прокіп Андрійович приїздить до Рівного звідки його направляють працювати у педагогічне училище міста Острога.
Так доля пов’язала нас із цим містом. Тут пройшли наші дитячі та юнацькі роки. Тут народилися мої діти і онуки, яких допомагала виховувати моя сестра – Ніна Прокопівна Соколянскька. Ми завжди були пов’язані між собою. Тому коли я кажу про її долю, то завжди думаю і про свою. Наш батько не раз згадував слова Великого Шевченка, і казав, що це про нашу Ніночку так сказав Тарас: «Раз добром зігріте серце, Вік – не прохолоне». Вона завжди була привітною та доброзичливою, йшла на поміч усім, хто її потребував. І коли вже була пенсіонеркою намагалася допомагати хворим та немічним, іноді не звертаючи уваги на свої проблеми із здоров’ям
У 1946 році, коли батько влаштувався на роботу, ми направились до нього у місто Острог. Добиралися дуже важко. Післявоєнна розруха далась взнаки і на залізниці. Пам’ятаю той товарний вагон, холодний і пошарпаний війною, крізь шпарини якого на залізничних

станціях ми, ще малечею, бачили натовпи полонених німців – також знедолених і голодних, як і більшість наших громадян, змучених війною.
Із прибуттям до пункту призначення, життя стало більш спокійним та осілим. Менші діти навчались у школі, а я після 7 класу вступила в Острозьке педагогічне училище. А вже з 1958 році я працюю на освітянській ниві. У 1960 році, моя сестра, Ніна Прокопівна, також йде працювати учителем, закінчивши Острозьке педагогічне училище. Так ми з нею усе своє життя учителювали, продовжуючи працю наших батьків.
Часи нашої молодості не були сповнені достатку та розкоші, тому татко, Прокіп Андрійович робив все можливе, щоб полегшити життя своїм рідним сестрам. Намагається усіма силами допомогти своїй родині, що проживала на півдні України.
Так на Острожчину переїздить наша тітка Олександра із дітьми, які згодом також закінчать Острозьке педагогічне училище і стануть учителями. Наша сестричка Галина вийде заміж за Валентина Сомаровського і оселиться у місті Славута. Там же у них народяться двоє синів – старший Віктор, що нині проживає у Рівному та менший – Володимир, що залишиться у рідній Славуті.
Глибоко пустила коріння наша родина на цій землі. Ось уже діти виросли, а ми – старші у родині доглядаємо онуків і правнуків. Радіє серце, що неперервною лінією продовжується життя родини Соколянських.
Мій трудовий шлях не був легким, але я не скаржусь. Всяко бувало за більш як 40-ка річний період роботи. Різні часи, епохи, люди, але я завжди відчувала підтримку моєї молодшої сестри, її любов та турботу за мене та мою сім’ю.
Згадую як вона доглядала та виховувала моїх синів, прищеплюючи їм любов до свої Батьківщини, розповідала героїчні сторінки нашої історії, адже вона була істориком за фахом, як і наші батьки. Навчала любити людей, відгукуватись на їх прохання про допомогу. Вчила бути щирою та щедрою людиною.
Скільки доброго згадую про неї… Шкода, що не можна повернути її. Вона, як і наш батько, була життєлюбом, дарувала радість і своєю мудрістю учила жити.
Так і хочеться крикнути, Ніно!, мій вірний друг, повернись… Але, лише відлуння слів я чую у відповідь…

Розміщено:
Редакція «Вісті громади».
+380384272241 visti_sl@ukr.net

Розміщенно в Без категорії